Доісламські часи

Територія Аравійського півострова у доісламські часи була в основному язичницькою. Семітські політеїстичні вірування були переважаючими серед місцевого населення, особливо кочового. Серед тогочасного суспільства переважали сильні родинно-племінні зв'язки та патріархат.
Ісламська святиня Кааба у ці часи була капищем язичницьких ідолів, в якому кожне плем'я тримало свого (або своїх) ідолів. Всього їх було близько 360. На стінах Кааби також були фрески й ікони Авраама, Діви Марії та Ісуса. Ідолам «Лат», «Узза» й «Манат», які вважалися божествами курайшитів, вклонялися більше за інших. «Лат» вважали богинею — матір'ю всіх богів і була вона створена з білого каменю. Її храм був у місті Таїфа. «Маната» вважали божеством долі й смерті. Його храм був між Меккою та Мединою.
Окрім цих ідолів, кожна сім'я вклонялася ще окремим речам, таким як різні символи Місяця, Сонця, дерев тощо. Ці люди приносили жертви своїм ідолам і щорічно призначали одну людину зі свого племені, зарізали його й дарували своїм богам, після чого його тіло ховали поруч із Каабою.
Таким чином, багатобожжя було найпоширенішою вірою в Хіджазі (Північ Аравії), і лише незначна кількість євреїв, котрі мешкали в Ясрібі й Хейбарі, а також християни, які жили на півночі Хіджазу, вірили в єдиного Бога. Мусульмани вважають, що пророк Авраам вперше закликав арабів Хіджазу до поклоніння єдиному Богу, і відтоді дуже мало людей, яких називали ханіфітами, теж вірили в Бога й Авраама як його пророка. Вважається, що тоді Авраам здійснив священний обряд на честь Кааби, котрий потім продовжував виконуватися, а після ісламу дещо змінився. Цей обряд і досі щорічно виконують мусульмани[1].

Зародження та становлення ісламу

Іслам як релігія сформувався у VII столітті на Аравійському півострові[2], що пов'язано з життям і діяльністю пророка Магомета, який вважається посланцем Всевишнього, Його пророком, через якого людям було передано текст Корану (з араб. «аль-кур'ан» — «читання»).

Ідейні розбіжності серед мусульман призвели до того, що вже в середині 8 ст. в ісламі утворилось не менше п'яти основних релігійно-політичних угруповань. Це — харіджити, шиїти, мурджиїти, мутазиліти та суніти. Кожне з угруповань відстоювало своє вчення як єдино вірне, звинувачуючи своїх супротивників у відході від істинної віри. Проблема правовірності стала однією з центральних проблем мусульманського богослов'я[3].

Поширення

Іслам — панівна релігія на Близькому Сході, у деяких місцевостях Африки й Азії. Велика ісламська громада є на Балканському півострові та у Росії. Є також великі ісламські громади серед іммігрантів в інших частинах світу, наприклад, у Західній Європі. Близько 20 % мусульман живуть у країнах арабського світу.[4]

Майже всі мусульмани належать до однієї з двох головних течій, Сунізму або Шиїзму. Сьогодні у світі приблизно 85 % сунітів і 15 % — шиїтів.

Історія ісламу в Україні

Переважним регіоном поширення ісламу в Україні є Крим, що пов'язано історично з 1242 роком, коли його було завойовано татаро-монголами, після чого він увійшов до складу Золотої Орди. Оскільки хани Золотої Орди були сунітами, там набув поширення сунізм.

У XIV ст. на Русі, яка тоді входила до Великого Князівства Руського й Литовського при князівських замках виникають спільноти служивих русько- і тюркомовних людей, які сповідували іслам і яких, незважаючи на їхнє походження, об'єднували під назвами «татари» або «козаки». У їхньому середовищі здобули значне поширення кітаби — книги релігійного змісту, написані староруською мовою, але за допомогою арабської абетки. 1350 року Литовський князь запросив «татар» (у ті часи так часто називали всіх мусульман, не лише тюркомовних) приєднатися до його війська. Кількість татар була настільки великою, що 1591 року їхня кількість становила близько 100 000 і вони мали близько 400 мечетей у Західній Україні, Польщі й Білорусі.

У 15 ст. у зв'язку з розпадом Золотої Орди в Криму виникло самостійне Кримське ханство, яке з 1475 року ввійшло до складу Османської імперії. На чолі мусульманського духовенства Кримського ханства був муфтій як вища духовна особа після халіфа — османського султана. Усім життям релігійних громад керували імами. У 18 ст. тільки в Бахчисараї було 32 мечеті. Відкривалися мектеби й медресе. У 60-х рр. 19 ст. в Криму було 23 медресе і 131 мектеб (школа початкової освіти). 1774 року Кримське ханство після війни Російської імперії з Османською імперією отримало самостійність, але 1783 року її було втрачено і Крим приєднано до Російської імперії, яка утискувала татар, що сповідували іслам. У 2-й половині 19 ст. Крим залишило 161 тис. татар. У 1917 татари становили лише 36,6 % сільського населення і 11,3 % міського населення Криму. У той же час розгорнулася дискусія між кадимістами (прихильниками догматичного ісламу) і джадідами, які виступали за реформу старої системи мусульманської освіти, за європейський одяг і побут, за політичні реформи. Зазнавало утисків татарське населення Криму й за часів Радянського Союзу. У травні 1944 з Криму було виселено 188 626 татар. В Україні на початок 1996 року діяло 176 мусульманських громад[3].

У короткому викладі інформаційного звіту Міністерства культури України «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні», опублікованому на офіційному сайті 11 квітня 2013 року, зазначається, що загальна кількість релігійних структур прихильників ісламу налічує 1233 релігійні організації. Це складає 3,3 % від загальної релігійної мережі держави. На початок 2009 року кількість мусульманських релігійних організацій становила 1135 одиниць, що також складало 3,3 % релігійної мережі країни. Тобто впродовж 4-х років питома вага мусульманських релігійних організацій в загальнодержавній складовій залишалася сталою. Однак фактичний приріст їх релігійних громад за 4 роки становив 96 одиниць, з яких 26 було засновано впродовж 2012 року. Здебільшого мусульманські релігійні організації діють у Південно-Східному регіоні, зокрема в Автономній Республіці Крим (1007 організацій), Херсонській (60 одиниць) та Донецькій (37 одиниць) областях та в м. Києві.

У звіті зазначається, що єдиної структури управління в масштабах України мусульмани не мають, проте є 3 духовних мусульманських центрів, які зареєстрували свої статути, а саме[5]:

Духовне управління мусульман Криму (ДУМК), що об'єднувало 935 релігійних організацій (576 з яких діяли без реєстрації). 929 громад обслуговував 361 священник, серед яких було 25 іноземців. Також було 5 духовних навчальних закладів з 237 слухачами, 74 недільні школи та 2 періодичні видання. Муфтієм цього об'єднання мусульман був Еміралі Аблаєв. Духовне управління мусульман України (ДУМУ) мало 154 релігійні організації (30 з яких діяли без реєстрації), 151 громада (79 священників, серед яких 8 іноземців), 1 духовний навчальний заклад (82 слухачі), 39 недільних шкіл та 4 періодичних релігійних видання. Муфтієм цієї організації був Ахмед Тамім Духовне управління мусульман України «Умма» (ДУМУ «Умма») налічувало в своєму складі 16 релігійних організацій, 25 релігійних громад у 16 регіонах України, муфтієм ДУМУ «Умма» був Шейх Саїд Ісмагілов. Має періодичне видання газету «Умма» [Архівовано 24 грудня 2015 у Wayback Machine.] ↑ Салим Хамид Реза. Пророк Магомет. — Киев : Дорадо, 2007. — С. 7-14. — ISBN 978-966-8330-35-3. ↑ «Islam», Encyclopedia of Religion ↑ а б Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою kolodnyi не вказано текст ↑ See: Esposito (2002b), p.21 Esposito (2004), pp.2,43 ↑ «Інформаційний звіт Міністерства культури України Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні»(Короткий виклад). Архів оригіналу за 25 жовтня 2014. Процитовано 25 жовтня 2014.