19 століття

У 1839 році земельну ділянку під назвою ісп. La Ballona (Ла-Байона), що включала південні частини Венеції, було надано урядом Мексики Ігнасіо і Августину Мачадо, та Феліпе і Томасу Таламантесам під іменем "Ранчо Ла-Байона"[1][2][3]. Пізніше це стало частиною порту Байона.

Заснування  Венеційський павільйон і корабельне кафе, 1905—1913 Windward Avenue,
(Навітряний проспект), 1913 Феєрверк над озером у старому парку розваг Венеції близько 1915 року

1891 року багатий забудовник Еббот Кінні і його партнер Френсіс Райан купили в 23 км на захід від Лос-Анджелеса 2 милі (3 км) землі на березі океану на південь від Санта-Моніки. На північній частині цієї території вони побудували курортне містечко під назвою Ocean Park, яке незабаром було приєднано до Санта-Моніки.

Після смерті Райяна, Кінні та його нові партнери продовжили будівництво на південь від Navy Street (Флотської вулиці).
Після розпаду товариства в 1904 році Кінні, виграв у своїх колишніх партнерів шляхом жеребу з підкиданням монети заболочену ділянку на південному кінці землеволодіння.
До дня відкриття 4 липня 1905 року Venice of America Еббот Кінні збудував на цій ділянці прибережний курорт, який за задумом повинен був бути схожим на італійську Венецію[4].

Для побудови "Венеції Америки" та осушення боліт цієї місцевості Кінні перекопав кілька миль каналів, побудував довгий причал довжиною 1 200 футів (370 м) з глядацькою зоною, судновим рестораном та танцювальною залою, басейн з гарячою солоною водою та побудував аркадну ділову вулицю з венеційською архітектурою. Для проектування колон будівель Кінні найняв художника Фелікса Пеано. В капітелях колон знайшли своє відображення в т.ч. сам Кінні та місцева дівчини на ім'я Нетті Боук[5].

Туристи, здебільшого прибуваючи на «Червоних автомобілях» Тихоокеанської електричної залізниці з Лос-Анджелеса та Санта-Моніки, потім їхали Венеційською мініатюрною залізницею та гондолами для огляду міста. Надзвичайно привабливим був 1-мильний (1,6 км) пологий пляж Венеції. Котеджі та господарські намети можна було орендувати.

Населення (3119 жителів у 1910 році) незабаром перевищило 10 000; у вихідні дні місто залучало від 50 000 до 150 000 туристів.

Парк розваг  Люди прогулюються танцювальним залом на пірсі розваг, прибл. 1900—1920 Натовп між 17ю і 34ю вулицями, біля американських гірок прибл. 1900—1920

Атракціони на пірсі Кінні стали більш орієнтованими на розваги до 1910 року, коли були додані Венеційська мініатюрна залізниця, акваріум, котушка Вірджинії, батіг, гоночне Дербі та інші атракціони та ігрові кабінки. Оскільки для ділового району було відведено лише три вулиці довжиною в один квартал, а до Ратуші було більше милі, розвивалися інші конкуруючі ділові райони. На жаль, це створило суперечливий політичний клімат. Однак Кінні керував залізною рукою і тримав усе під контролем. Коли він помер у листопаді 1920 року, Венецією стало важче керувати. Унаслідок горіння причалу розваг через шість тижнів у грудні 1920 р., та "Сухого закону" (розпочатого в попередньому січні) податкові надходження міста сильно постраждали.

Сім'я Кінні швидко перебудувала свій пірс для розваг, щоб конкурувати з пірсом Пікерінг-Плежар в Оушен-парку та новим пірсом Сансет. Коли він відкрився, у ньому було дві американських гірки, нове гоночне дербі, Ноєвий ковчег, млинові жолоби та багато інших атракціонів. До 1925 року, додавши третю кабінку, високу гірку «Дракон», «Веселий будинок» та повітряну подорож «Літаюче коло», це був найкращий пірс для розваг на Західному узбережжі. По вихідних його відвідували кілька сотень тисяч туристів. У 1923 році Чарльз Лік побудував пристань Лік на Флотській вулиці у Венеції, поруч з причалом Оушн-Парк на П'єр-авеню в Оушен-Парку. Ще одна пристань була запланована для Венеції в 1925 році на вулиці Леона (нині Вашингтонська вулиця).

Для розваги публіки Кінні найняли авіаторів, щоб робити повітряні трюки над пляжем. Один з них, авіамайстер з кіно і власник аеропорту у Венеції Б. Х. ДеЛей впровадив перший освітлений аеропорт у США на полі, названому його іменем (раніше відоме як "Ince Field"). Після невдалої спроби морського порятунку він організував першу авіаційну поліцію в США. У Венеції ДеЛей виконав багато перших у світі повітряних трюків для кіно.

Політика

До 1925 року політика Венеції стала некерованою. Її дороги, водопроводи та каналізація сильно потребували ремонту та розширення, щоб не відставати від зростаючого населення. Коли пропонувалось об'єднати Венецію з Лос-Анджелесом, опікунська рада проголосувала за проведення виборів. Консолідація була затверджена на виборах у листопаді 1925 р., і Венеція була об'єднана з Лос-Анджелесом 1926 р.

Після трирічної судової тяганини за безпосередньою участью жителів каналу в 1929 році багато вулиць було вимощено бруківкою. Після цього Департамент рекреації та парків мав намір закрити три пірси розваг, але довелося чекати, доки закінчиться термін оренди першої з них у 1946 році.

Нафта

У 1929 р. Нафта була виявлена на південь від вулиці Вашингтон на півострові Венеція, який тепер відомий як квартал півострова Марина в Лос-Анджелесі. Протягом двох років територію охопили 450 нафтових свердловин, а відходи буріння засмітили інші водні шляхи. Недовгий бум забезпечив необхідний дохід громаді, яка в іншому випадку постраждала б під час Великої депресії. Більшість свердловин були закриті до 1970 х років, а останні свердловини біля Венеційського павільйону були закриті в 1991 році.

Нехтування

Після поглинання Лос-Анджелесом до підтримки незвичного району не проявлялось зацікавленості. Більшість каналів було засипано та вимощено, а колишня лагуна стала транспортним кільцем. У районі не вистачало автомобіле-центричного однорідного характеру, який прагнули культивувати в епоху після Другої світової війни, те що було особливістю Венеції сприймалось застарілим пережитком спекуляцій землею в попередні десятиліття. Лос-Анджелес нехтував новопридбаним районом настільки, що в 1950 х роках територію позначили як «Трущобу біля моря». За винятком нових поліцейських та пожежних станцій у 1930 році, Лос-Анджелес мало витрачав на благоустрій Венеції. Місто проклало тролейбус (Тихоокеанський проспект) лише 1954 р., коли стали доступні окружні та державні кошти. Низька орендна плата за запустілі бунгало залучали переважно європейських іммігрантів (включаючи значну кількість людей, що пережили Голокост) та молодих художників контркультури, поетів та письменників. Покоління Beat тусувалось у бензиновому будинку на набережній "Ocean Front Walk" та в кафе "West Venice" на Дадлі.

Минула активність банд

"Venice Shoreline Crips" — (Бандити Венеційської берегової лінії) та мексиканська "Venice 13" (V-13) — (Венеція 13) були двома головними бандами, що діяли у Венеції. "V-13" відслідковується з 1950 х, тоді як "Shoreline Crips" були засновані на початку 1970 х, що робить їх одними з перших гангстерських угрупувань Лос-Анджелеса. На початку 1990 х років "V-13" та "Shoreline Crips" брали участь у жорстокій битві за розподіл ринку кокаїну.

До 2002 року кількість членів банди у Венеції була зменшена через джентрифікацію та посилення присутності поліції. Згідно зі статтею «Лос-Анджелес Сіті Біт» (англ. Los Angeles City Beat), до 2003 року багато членів банд з Вестсайду Лос-Анджелеса переселилися в місто Інглвуд[6].

↑ diseno Rancho La Ballona ↑ Redondo. USGS Historical Topographic Map Explorer. 1896.  ↑ Map of old Spanish and Mexican ranchos in Los Angeles County. Архів оригіналу за 27 липня 2016. Процитовано 24 грудня 2020.  ↑ Elayne Alexander; Bryan L. Mercer (2 лютого 2009). Venice. Arcadia Publishing. ISBN 978-0-7385-6966-6. Процитовано 9 січня 2013.  ↑ Peano's Faces of Venice Beach – Los Angeles, California. Atlas Obscura. Процитовано 17 квітня 2018.  ↑ Romero, Dennis (6 листопада 2003). Gangster's Paradise Lost. Los Angeles City Beat. Архів оригіналу за 24 грудня 2007. Процитовано 15 лютого 2008.