Більшу частину часу, відколи триває людське життя на землях Єгипту, його життєдайною артерією був Ніл[1]. На його родючих заплавах люди розвинули осіле землеробське господарство і побудували централізоване суспільство, яке стало наріжним каменем в історії людської цивілізації[2]. Сучасні люди, а саме кочові мисливці і збирачі, оселились у долині Нілу наприкінці середнього плейстоцену, приблизно 120 000 років тому. Наприкінці періоду палеоліту посушливий клімат Північної Африки ставав дедалі жаркіший і сухіший, тож місце проживання людей у цьому регіоні звузилось до району вздовж річки.

Додинастичний період

У додинастичні й ранньодинастичні часи єгипетський клімат був більш вологим[en], ніж сьогодні. На просторих теренах теперішнього Єгипту тоді була лісиста савана, якою мігрували стада копитних. У всіх околицях був значно багатший рослинний і тваринний світ, а в регіоні Нілу селились великі популяції водоплавних птахів. У ті часи єгиптяни, які традиційно були мисливцями, вперше одомашнили багатьох тварин[3].

Близько 5500 року до н. е. невеликі племена, що жили в долині Нілу, розвинулись у низку культур, які вже добре освоїли сільське господарство й тваринництво. Їх можна ідентифікувати за гончарними виробами[en] і особистими речами, наприклад, гребінцями, браслетами і намистом. Найбільшою з цих ранніх культур у верхньому (південному) Єгипті була Бадарійська, яка, ймовірно, зародилася в Західній пустелі. Вона відома своєю високоякісною керамікою, кам'яними знаряддями й використанням міді[4].

На зміну Бадарійській культурі прийшли Амратська (Накада I) і Герзейська (Накада II) культури[5]. Вони принесли низку технологічних удосконалень. Ще в період Накада I додинастичні єгиптяни імпортували з Ефіопії обсидіан, використовуючи його для виробництва лез та інших предметів з кам'яних лусок[en][6]. У період Накада II з'являються перші свідчення про наявність контактів з Близьким Сходом, особливо з узбережжям Ханаану і Біблу[7]. За час близько 1000 років культура Накада розвинулася з декількох невеликих землеробських громад у могутню цивілізацію, лідери якої повністю контролювали населення й ресурси долини Нілу[8]. Встановивши центри влади в Нехені (який греки називали Ієраконполем), а потім в Абідосі, лідери Накада III поширили свій контроль над Єгиптом на північ уздовж Нілу[9]. Крім того, вони торгували з Нубією на півдні, оазами Лівійської пустелі на заході, а також культурами Східного Середземномор'я і Близького Сходу на сході[9].

Культура Накада залишила по собі велике розмаїття артефактів, що свідчать про зростання влади й багатства еліти, а також особисті речі, як-от гребінці, дрібні статуетки, мальовану кераміку, декоративні кам'яні вази високої якості, косметичні палети, ювелірні вироби із золота, лазуриту й слонової кістки. Ще один їхній винахід - полива, відома як єгипетський фаянс[en], якою в римський період прикрашали чаші, амулети і статуетки[10]. Під час останньої додинастичної фази в культурі Накада з'явились перші писемні знаки, які зрештою розвинулись у повноцінну систему ієрогліфів для запису давньоєгипетської мови[11].

Ранньодинастичний період (бл. 3150-2686 до н. е.)

Ранньодинастичний період тривав приблизно одночасно з шумеро-Аккадською цивілізацією в Межиріччі та еламською в Ірані. Єгипетський жрець Манефон, що жив у III столітті до н. е., розбив довгу послідовність фараонів від Менеса до свого часу на 30 династій, і ця система досі у вжитку. Історію він почав з царя на ім'я «Мені» (або ж, грецькою, Менес), який, як вважалося, об'єднав два царства Верхнього і Нижнього Єгипту[12].

Перехід до єдиної держави відбувся не так швидко, як це змальовували давньоєгипетські письменники. Відсутні будь-які прижиттєві записи про Менеса. Проте деякі науковці нині ототожнюють міфічного Менеса з Нармером, зображеним у царських регаліях на церемоніальній палеті Нармера, у символічному акті злуки[14]. Під час ранньодинастичного періоду, який почався приблизно 3000 р. до н. е., перший із династичних фараонів зміцнив контроль над Нижнім Єгиптом, заснувавши столицю в Мемфісі, з якої міг керувати трудовими ресурсами й сільським господарством родючої дельти, а також контролювати дохідні й незамінні торгові шляхи до Леванту. Свідченням дедалі більшої міці та багатства царів ранньодинастичного періоду стало будівництво в Абідосі складних мастабових гробниць і похоронних культових споруд, призначених для вшанування обожненого царя після його смерті[15]. Сильний інститут царювання, розроблений царями, слугував для легітимізації державного контролю над землею, працею і ресурсами, без яких не могла існувати й розвиватися цивілізація Стародавнього Єгипту[16].

Стародавнє царство (2686—2181 до н. е.)

Завдяки добре розвиненому централізованому управлінню збільшувалась продуктивність сільського господарства[en] і, як наслідок, зростало населення. Усе це сприяло великим здобуткам у галузі архітектури, мистецтва й технології, здійсненим в епоху Стародавнього царства[17]. Саме на цей час припадають такі вершинні досягнення Стародавнього Єгипту, як піраміди Гізи і Великий Сфінкс. Під керівництвом візира[en] державні чиновники збирали податки, координували проєкти зрошування для підвищення врожайності, вербували селян на будівельні роботи, а також створили судову систему для підтримки миру й порядку[18].

Зі зростанням значення централізованого управління в Єгипті постав новий клас освічених писарів і чиновників, яким цар надавав володіння в оплату за послуги. Крім того, царі дарували земельні ділянки своїм похоронним культам і місцевим храмам, щоб забезпечити ці установи ресурсами для поклоніння цареві після його смерті. На думку науковців п'ять століть цих практик поступово підривали економічну життєздатність Єгипту, і економіка вже не могла дозволити собі утримувати велике централізоване управління[19]. Із послабленням царської влади місцеві правителі, звані номархами, почали заперечувати вищість влади царя. Вважають, що разом із сильними посухами між 2200 і 2150 роками до н. е.[20] це спричинило настання в країні 140-літнього періоду голоду й розбрату, знаного як перший перехідний період[21].

Перший перехідний період (2181—2055 рр. до н. е.)

Після колапсу центрального уряду Єгипту наприкінці Стародавнього царства адміністрація вже не могла підтримувати або стабілізувати економіку країни. Місцеві правителі не могли розраховувати на допомогу царя в період кризи, а нестача продовольства та політичні суперечки спричинили голод і дрібні громадянські війни. Проте попри складні проблеми незалежні від фараона місцеві лідери, які вже не мусили платити данину фараонові, могли витрачати ці кошти на творення квітучої культури. Заволодівши власними ресурсами, провінції розбагатіли, про що свідчать більші й кращі поховання всіх соціальних верств[22]. У творчих поривах провінційні ремісники прийняли і адаптувати культурні мотиви, які раніше належали тільки фараонам Стародавнього царства, а писарі розробили літературні стилі, в яких висловили оптимізм і оригінальність того періоду[23].

Вільні від підпорядкування царю місцеві правителі почали змагатися один з одним за контроль над територією і за політичну владу. До 2160 р. до н. е. правителі в Гераклеополі вже контролювали Нижній Єгипет на півночі, тоді як клан їхніх суперників, заснований у Фівах сім'єю Ініотефа I, встановив контроль над Верхнім Єгиптом на півдні. Посилення влади клану Ініотефа і поширення його контролю на північ зробило неминучим зіткнення між двома супротивними династіями. Приблизно 2055 року до н. е. північні фіванські війська під командуванням Ментухотепа II зрештою перемогли правителів Гераклеополя, возз'єднавши Обидві Землі. Розпочався період економічного і культурного відродження, знаного як Середнє царство[24].

Середнє царство (2134—1690 до н. е.)

Фараони Середнього царства відновили в країні стабільність і процвітання, завдяки чому відродилось мистецтво, література та будівництво монументальних об'єктів[25]. Ментухотеп II і його наступники з одинадцятої династії царювали у Фівах. Однак візир Аменемхет I, вступивши на царство на початку дванадцятої династії приблизно 1985 року до н. е., переніс столицю до міста Іті-тауї[en], розташованого у Файюмській оазі[26]. Правлячи з Іті-тауї, царі дванадцятої династії провели далекоглядні заходи з меліорації та іригації, щоб збільшити сільськогосподарське виробництво в регіоні. Більше того, в Нубії було відвойовано територію, багату на каменоломні та золоті копальні, тим часом як робітники звели в Східній дельті оборонні споруди, знані як «Стіни правителя», для захисту від нападів зовні[27].

Коли країна опинилась під військовим і політичним захистом царів, які володіли величезними сільськогосподарськими і мінеральними багатствами, настав розквіт населення, мистецтва та релігії. Якщо у Стародавньому царстві ставлення до богів було елітарним, то в Середньому царстві на передній план виходить вираження особистої побожності[28]. Література цього періоду, написана впевненим і виразним стилем, оперує складними темами й персонажами[23]. Майстри барельєфного й скульптурного портретів досягли нових висот досконалості, навчились вловлювати тонкі, індивідуальні риси[29].

Останнім великим правителем епохи Середнього царства був Аменемхет III. Він дозволив семітомовним ханаанським переселенцям із Близького Сходу селитися в районі дельти, щоб забезпечити достатньою робочою силою свої особливо активні гірничодобувні та будівельні кампанії. Утім, ця масштабна діяльність разом із сильними розливами Нілу[en] в останні роки його царювання виснажили економіку й прискорили повільний занепад до другого проміжного періоду, який припав на тринадцяту й чотирнадцяту династії. Під час цього спаду ханаанські поселенці почали дедалі сильніше контролювати область дельти й зрештою прийшли до влади в Єгипті як гіксоси[30].

Другий перехідний період (1674—1549 до н. е.) і гіксоси

Близько 1785 р. до н. е., коли влада царів Середнього царства ослабла, вихідці із Західної Азії, звані гіксосами, які вже осіли в дельті, захопили Єгипет і заснували свою столицю під назвою Аваріс, змусивши колишній центральний уряд відступити у Фіви. Фараона вважали васалом, і він повинен був сплачувати данину[31]. Гіксоси («чужоземні правителі») перебрали єгипетські моделі правління і вважали себе царями, таким чином запозичивши єгипетські елементи у свою культуру. Вони та інші завойовники принесли в Єгипет нові види зброї, зокрема композитний лук і запряжену кіньми колісницю[32].

Відступивши на південь, тубільні фіванські царі опинилися в пастці між ханаанськими гіксосами, що правили на півночі, і нубійськими союзниками гіксосів, кушитами, на півдні. Після багатьох років васалітету, Фіви зібрали достатньо сил, щоб кинути виклик гіксосам у конфлікті, який тривав понад 30 років, до 1555 року до нашої ери[31]. Царі Таа II Секененра і Камос зрештою спромоглися перемогти нубійців на півдні Єгипту, але не змогли перемогти гіксосів. Це завдання лягло на плечі камосового наступника Яхмоса I, який успішно провів низку кампаній, чим остаточно викорінив гіксосів із Єгипту. Він заснував нову династію, яка стала першою в Новому царстві. У ньому військові справи стали пріоритетом фараонів, які прагнули розширити межі Єгипту й намагалися запанувати на Близькому Сході[33].

Нове Царство (1549—1069 до н. е.)

Фараони Нового царства забезпечили захист кордонів і зміцнили дипломатичні відносини зі своїми сусідами, зокрема імперією Мітанні, Ассирією і Ханааном. Цим вони встановили період небаченого розквіту. Завдяки військовим кампаніям, що їх вели Тутмос I і його онук Тутмос III, фараони тепер правили найбільшою імперією, яку Єгипет доти бачив. За правління Мернептаха правителі Єгипту стали іменувати себе фараонами, а не просто царями.

Між їхніми правліннями цариця Хатшепсут, яка зарекомендувала себе як фараон, запустила багато будівельних проєктів, зокрема з відновлення пошкоджених гіксосами храмів, і посилала торгові експедиції до Пунту та Синаю[34]. На момент смерті Тутмоса III 1425 року до н. е. Єгипет був імперією, що простягалася від Нії[en] на північному заході Сирії до четвертого порогу Нілу в Нубії, із міцною відданістю підлеглих та доступом до критично важливого імпорту, як-от бронзи й дерева[35].

Фараони Нового царства почали масштабну кампанію з просування бога Амона, чий дедалі сильніший культ базувався в Карнаці. Крім того, вони будували пам'ятники для прославлення своїх досягнень, як реальних, так й уявних. Карнакський храм є найбільшим єгипетським храмом з-поміж будь-коли побудованих[36].

Близько 1350 р. до н. е. на престол зійшов Аменхотеп IV і здійснив цілу низку радикальних і хаотичних реформ, чим поставив під загрозу стабільність Нового царства. Змінивши своє ім'я на Ехнатон, він запровадив раніше маловідоме сонячне божество Атона як верховне божество, заборонив поклоніння більшості інших божеств, і переніс столицю в нове місто Ахетатон (сучасна Амарна)[37]. Він цілковито віддався своїй новій релігії та художньому стилю[en]. По його смерті культ Атона скоро занепав і відновився традиційний релігійний порядок. Наступні фараони, Тутанхамон, Ай і Хоремхеб, робили все для того, щоб стерти всі згадки про єресь Ехнатона, знану тепер як Амарнський період[38].

Близько 1279 р. до н. е. на трон зійшов Рамсес II, знаний ще як Рамсес Великий. Він побудував більше храмів, звів більше статуй та обелісків і зачав більше дітей, ніж будь-який інший фараон в історії[39]. Сміливий військовий лідер, Рамсес II повів свою армію проти хеттів у битві при Кадеші (у сучасній Сирії) і, після того, як бій не виявив переможця, зрештою погодився на перший в історії зафіксований мирний договір, близько 1258 року до нашої ери[40].

Багатство Єгипту, однак, зробило його привабливою мішенню для вторгнень, зокрема, лівійських берберів на Заході, а також народів моря (за припущеннями[41][42] конфедерації моряків з Егейського моря). Спочатку військовим вдавалося відбивати ці навали, але зрештою Єгипет втратив контроль над залишком своїх територій на півдні Ханаану, значна частина яких дісталась ассирійцям. Дії зовнішніх загроз посилювалися внутрішніми проблемами, як-от корупцією, пограбуваннями гробниць і громадянськими заворушеннями. Повернувши собі владу, верховні жерці в храмі Амона-Ра[en] у Фівах накопичили великі землі й багатства, і їх розширені повноваження розкололи країну під час третього проміжного періоду[43].

Третій перехідний період (1069—653 до н. е.)

Після смерті Рамсеса XI в 1078 р. до н. е. Смендес узяв владу над північною частиною Єгипту, правлячи з міста Таніс. Південь був під фактичним контролем верховних жерців Амона у Фівах, які визнавали Смендеса лише номінально[44]. У цей час у західній частині дельти Нілу оселилися лівійці, чиї вожді почали посилювати свою автономію. 945 р. до н. е. лівійський воєначальник Шешонк I захопив владу в дельті, заснувавши так звану лівійську або Бубаститську династію, яка правила впродовж 200 років. Далі Шешонк поставив членів своєї сім'ї на важливі жрецькі посади в південому Єгипті й здобув контроль над ним. Лівійський контроль почав слабшати разом із тим, як у дельті постала суперницька династія в Леонтополісі[en], а з півдня почали загрожувати кушити. Приблизно 727 р. до н. е. кушитський цар Піанхі вдерся з півдня, встановив владу над Фівами і, зрештою, над Дельтою[45].

Далекосяжний престиж Єгипту суттєво підупав наприкінці третього перехідного періоду. Його чужоземні союзники потрапили у сферу впливу Ассирії, і до 700 р. до н. е. війна між двома країнами стала неминучою. Між 671 і 667 р.р. до н. е. ассирійці почали завойовувати Єгипет[en]. Правління Тахарки і його наступника Танутамона проходило у постійному конфлікті з ассирійцями, проти яких Єгипет здобув кілька перемог. Зрештою ассирійці виштовхнули кушитів назад у Нубію, зайняли Мемфіс і розграбували храми Фів[en][46].

Пізній період (653—332 до н. е.)

Ассирійці переклали контроль над Єгиптом на низку васалів, які стали відомі як царі двадцять шостої (Саїської) династії, що правили з нової столиці Саїсу. У 653 р. до н. е. саїський цар Псамметіх I зміг вигнати ассирійців за допомогою грецьких найманців, завербованих на флот[en]. Грецький вплив значно розширився, коли в дельті Нілу греки заснували поліс Навкратіс. За Саїських царів відбулося нетривале, але енергійне відродження економіки та культури. Однак 525 року до н. е. потужні перси, на чолі з Камбісом II, почали своє завоювання Єгипту, зрештою полонивши фараона Псамметіха III в битві під Пелусієм (525 р. до н.е.)[en]. Після цього Камбіс офіційно взяв титул фараона, але правив Єгиптом з Ірану, залишивши країну під контролем сатрапа. У 5 столітті до н. е. відбулося кілька успішних повстань проти персів, але єгиптянам ніяк не вдавалося остаточно скинути персів[47].

Після анексії Персією Єгипет увійшов у склад перської Імперії Ахеменідів як шоста сатрапія. До неї було приєднано Кіпр та Фінікію. Цей перший період перського панування над Єгиптом, знаний ще як двадцять сьома династія, завершився 402 р. до н. е., коли Єгипет повернув собі незалежність під правлінням тубільних династій. Остання з них, тридцята, виявилася останньою тубільною царською династією Стародавнього Єгипту, закінчившись царюванням Нектанеба II. Коротке відновлення перського панування, яке іноді називають тридцять першою династією, почалося в 343 році до н. е., але незабаром після того, 332 р. до н. е. перський правитель Мазасес без бою передав Єгипет Олександрові Македонському[48].

Птолемеївський період (332-30 до н. е.)

332 року до н. е. Александр Македонський завоював Єгипет майже без опору з боку персів, а єгиптяни вітали його як визволителя. Македонське Птолемейське царство, яким правили наступники Александра, мало в своїй основі єгипетську модель, а новою столицею стала Александрія. Місто стало вітриною могутності та престижу елліністичного правління, навчальним і культурним центром, зосередженим навколо знаменитої Александрійської бібліотеки[49]. Александрійський маяк освітлював шлях численним кораблям, які вели торгівлю через місто, адже Птолемеї зробили своїм пріоритетом торгівлю та прибуткові підприємства, наприклад, виробництво папірусу[50].

Елліністична культура не витіснила тубільну єгипетську культуру, бо Птолемеї підтримували старовинні традиції, прагнучи здобути відданість населення. Вони будували нові храми в єгипетському стилі, підтримували традиційні культи й зображували себе фараонами. Деякі традиції злилися, утворивши синкретичні грецько-єгипетські божества, наприклад, Серапіс, а класичні зразки грецької скульптури вплинули на традиційні єгипетські мотиви. Попри намагання задобрити єгиптян, перед Птолемеями постали виклики тубільних повстань, гірких сімейних чвар і потужного юрмища Олександрії, яке утворилося після смерті Птолемея IV[51]. Оскільки Рим спирався переважно на імпорт зерна з Єгипту, то римляни виявляли значний інтерес до політичної ситуації в країні. Безперервні єгипетські повстання, амбітні політики та могутні супротивники з Близького Сходу вивели ситуацію з рівноваги, що змусило Рим надіслати війська й зробити країну провінцією своєї імперії[52].

Римський період (30 р. до н. е. — 641 р. н. е.)

Провінцією Римської Імперії Єгипет став 30 року до н. е., після поразки Марка Антонія і птолемеївської цариці Клеопатри VII від Октавіана (пізніше імператора Августа) в битві при Акції. Римляни сильно залежали від постачання зерна з Єгипту, а римська армія під контролем префекта, якого призначав імператор, придушувала заколоти, суворо змушувала дотримуватися збирання важких податків, а також запобігала нападам бандитів, які тоді стали горезвісною проблемою[53]. Олександрія ставала дедалі важливішим центром на торговому шляху зі Сходу, адже екзотичні предмети розкоші були ходовими в Римі[54].

Хоча римляни ставилися до єгиптян з більшою ворожістю, ніж греки, але деякі традиції тривали, як-от муміфікація і шанування традиційних богів[55]. Процвітало мистецтво портретів мумій, а деякі римські імператори зображували себе як фараони, хоча й не до тієї міри, як це було за Птолемеїв. Вони жили за межами Єгипту і не виконували церемоніальних функцій Єгипетського царювання. Місцева адміністрація набула римського стилю й була закрита для єгиптян[55].

Від середини першого століття нашої ери християнство пустило в Єгипті корені. Спочатку його розглядали як ще один культ, який можна прийняти. Однак, це була безкомпромісна релігія, яка прагнула здобути новонавернених з-поміж прихильників єгипетської та греко-римської релігій і загрожувала існуванню популярних релігійних традицій. Це обернулося гоніннями новонавернених християн, кульмінацією яких стали Великі гоніння Діоклетіана, що почались 303 року. Але зрештою християнство перемогло[56]. У 391 році християнський імператор Феодосій запровадив законодавство, за яким було заборонено язичницькі обряди й закрито їхні храми[57]. Олександрія стала ареною великих антиязичницьких бунтів зі знищенням державних та приватних релігійних образів[58]. Як наслідок, тубільна релігійна культура Єгипту занепадала. Корінне населення й далі розмовляло рідною мовою, але вміння читати ієрогліфи поступово зникло разом зі зменшенням ролі жерців і жриць у єгипетських храмах. Язичницькі храми ж часом ставали церквами або ж залишались покинутими в пустелі[59].

Після поділу Римської імперії в четвертому столітті Єгипет опинився в складі Східної імперії зі столицею в Константинополі. У роки занепаду Імперії Єгипет впав під ударами перської армії Сасанідів (618—628 н. е.) Римський імператор Іраклій (629—639 рр.) відвоював його, але в 639—641 рр. н. е. його захопила мусульманська армія Праведних халіфів, що поклало край римському пануванню.

↑ Shaw, 2003, с. 17, 67-69. ↑ Shaw, 2003, с. 17. ↑ Ikram, Salima (1992). Choice Cuts: Meat Production in Ancient Egypt. University of Cambridge. с. 5. ISBN 978-90-6831-745-9. LCCN 1997140867. OCLC 60255819. Процитовано 22 липня 2009.  ↑ Хейс, 1964, с. 220. ↑ Чайлд, В. Гордон (1953), New Light on the Most Ancient Near East, (Praeger Publications) ↑ Barbara G. Aston, James A. Harrell, Ian Shaw (2000). Paul T. Nicholson and Ian Shaw editors. "Stone, " in Ancient Egyptian Materials and Technology, Cambridge, 5–77, pp. 46–47. Also note: Barbara G. Aston (1994). "Ancient Egyptian Stone Vessels, " Studien zur Archäologie und Geschichte Altägyptens 5, Heidelberg, pp. 23–26. (See on-line posts: [1] and [2].) ↑ Patai, Raphael (1998), Children of Noah: Jewish Seafaring in Ancient Times (Princeton Uni Press) ↑ Chronology of the Naqada Period. Digital Egypt for Universities, University College London. Архів оригіналу за 28 березня 2008. Процитовано 9 березня 2008.  ↑ а б Shaw, 2003, с. 61. ↑ Faience in different Periods. Digital Egypt for Universities, University College London. Архів оригіналу за 30 березня 2008. Процитовано 9 березня 2008.  ↑ Аллен, 2000, с. 1. ↑ Клейтон, 1994, с. 6. ↑ Робінс та , 1997, с. 32. ↑ Клейтон, 1994, с. 12-13. ↑ Shaw, 2003, с. 70. ↑ Early Dynastic Egypt. Digital Egypt for Universities, University College London. Архів оригіналу за 4 March 2008. Процитовано 9 березня 2008.  ↑ Джеймс, 2005, с. 40. ↑ Shaw, 2003, с. 102. ↑ Shaw, 2003, с. 116-17. ↑ Fekri Hassan. The Fall of the Old Kingdom. British Broadcasting Corporation. Процитовано 10 березня 2008.  ↑ Клейтон, 1994, с. 69. ↑ Shaw, 2003, с. 120. ↑ а б Shaw, 2003, с. 146. ↑ Клейтон (1994) стор. 29 ↑ Shaw, 2003, с. 148. ↑ Клейтон, 1994, с. 79. ↑ Shaw, 2003, с. 158. ↑ Shaw, 2003, с. 179-82. ↑ Робінс, 1997, с. 90. ↑ Shaw, 2003, с. 188. ↑ а б Ryholt, 1997, с. 310. ↑ Shaw, 2003, с. 189. ↑ Shaw, 2003, с. 224. ↑ Клейтон, 1994, с. 104-07. ↑ Джеймс, 2005, с. 48. ↑ Bleiberg (editor), Edward (2005). Ancient Egypt 2675–332 BCE: Architecture and Design. Arts and Humanities Through the Eras 1. Архів оригіналу за 29 грудня 2017. Процитовано 13 січня 2019.  ↑ Олдред, 1988, с. 259. ↑ Клейн, 2001, с. 273. ↑ Двоє старших дружин і великий гарем народили Рамсесові II понад 100 дітей. Клейтон (1994) стор 146 ↑ Тілдеслі, 2001, с. 76-77. ↑ (Killebrew, 2013). Quote: «First coined in 1881 by the French Egyptologist G. Maspero (1896), the somewhat misleading term „Sea Peoples“ encompasses the ethnonyms Lukka, Sherden, Shekelesh, Teresh, Eqwesh, Denyen, Sikil / Tjekker, Weshesh, and Peleset (Philistines). [Footnote: The modern term „Sea Peoples“ refers to peoples that appear in several New Kingdom Egyptian texts as originating from „islands“ (tables 1-2; Adams and Cohen, this volume; see, e.g., Drews 1993, 57 for a summary). The use of quotation marks in association with the term „Sea Peoples“ in our title is intended to draw attention to the problematic nature of this commonly used term. It is noteworthy that the designation „of the sea“ appears only in relation to the Sherden, Shekelesh, and Eqwesh. Subsequently, this term was applied somewhat indiscriminately to several additional ethnonyms, including the Philistines, who are portrayed in their earliest appearance as invaders from the north during the reigns of Merenptah and Ramesses Ill (see, e.g., Sandars 1978; Redford 1992, 243, n. 14; for a recent review of the primary and secondary literature, see Woudhuizen 2006). Hencefore the term Sea Peoples will appear without quotation marks.]» ↑ The End of the Bronze Age: Changes in Warfare and the Catastrophe Ca. 1200 B.C., Роберт Дрюс, стор 48-61 Цитата: "Теза про те, що велике «переселення народів моря» відбулося бл. 1200 р. до н. е., нібито заснована на єгипетських написах, одного від часів царювання Мернептаха і другого від правління Рамсеса III. Проте, у самих написах про цю міграцію згадки відсутні. Після вивчення того, що єгипетські тексти кажуть про «народи моря', один єгиптолог (Вольфганг Гельк) нещодавно зазначив, що, хоча деякі речі непевні, „eins ist aber sicher: Nach den agyptischen Texten haben wir es nicht mit einer 'Volkerwanderung' zu tun“. Таким чином, міграційна гіпотеза ґрунтується не на самих написах, а на їх інтерпретації». ↑ Джеймс, 2005, с. 54. ↑ Черні (1975) С. 645 ↑ Shaw, 2003, с. 345. ↑ Shaw, 2003, с. 358. ↑ Shaw, 2003, с. 383. ↑ Shaw, 2003, с. 385. ↑ Shaw, 2003, с. 405. ↑ Shaw, 2003, с. 411. ↑ Shaw, 2003, с. 418. ↑ Джеймс, 2005, с. 62. ↑ Джеймс (2005) стор 63 ↑ Shaw, 2003, с. 426. ↑ а б Shaw, 2003, с. 422. ↑ Shaw, 2003, с. 431. ↑ «The Church in Ancient Society», Henry Chadwick[en], p. 373, Oxford University Press US, 2001, ISBN 0-19-924695-5 ↑ «Christianizing the Roman Empire A.D 100—400», Ramsay MacMullen, p. 63, Yale University Press, 1984, ISBN 0-300-03216-1 ↑ Shaw, 2003, с. 445.