1777

 

1786

Дві EIC мапи Реннелла, які показують поділ «Тибету чи Бутану» на окремі регіони.

Хоча за археологічними даними Бутан був населений ще в II тисячолітті до нашої ери, письмових свідоцтв про давні часи майже немає. Історія країни відома переважно епізодами через те, що в 1827 році згоріла найбільша бібліотека в тодішній столиці Бутану Пунакха. Буддизм проникнув у Бутан ще у II столітті н. е. Король Тибету Сронцангамбо[1] (627 — 649), за легендами, побудував на території Бутану два монастирі (Кійчу-лакханг в Паро й Джамбо-лакханг в Бумтангу), які збереглися досі та є найважливішими місцями паломництва.

Хроніки детально описують кілька візитів легендарного буддійського йогина Падмасамбхави в Бутан у VIII столітті.

Монастир Такцанг-лакханг («гніздо тигриці»), у якому розташовані основні печери медитації Падмасамбхави, знаходиться біля Паро.

Пізніше в Тибеті став правити цар Тибету Ландарма (836 — 842), який заборонив буддизм і жорстоко переслідував буддійських ченців. Рятуючись від переслідувань, багато ченців і науковців знайшли притулок у Бутані.

Бутанський буддизм Друкпа Каг'ю бере початок від лами цангпо Г'яре Єше Дорджі, який заснував на Тибеті монастир у місті Ралунг. Ця школа зміцнилася на околицях Тибету, в Ладакху і в Бутані. Велику роль у розвитку бутанського буддизму відіграв також Пема Лінгпа, який представляв школу Ньїнгма.

Тибетський чернець і художник Шабдрунг Нгаванг Намґ'ял (1594 — 1651) став королем у 1616 році, він зміг об'єднати Бутан, і організував повсюдно будівництво укріплених фортець (дзонгів), що поступаються хіба що палацу Потала в Лхасі. Після смерті Шабдрунга Бутан занурився в громадянську війну, що не припинялася майже двісті років.

У процесі експансії Бутан зайняв підходи до річки Брахмапутра в Ассамі і Бенгалії (Дуари або «двері»)[2].

У внутрішньобутанські конфлікти активно втручалися англійці. Відносини Бутану з Англією були складними. Були періоди союзів і конфліктів. Внаслідок цього Бутан втратив Дуари та значну територію на півдні (так званий Британський Бутан у штаті Ассам у сучасній Індії зі столицею Калімпонг).

Знову об'єднати та зміцнити Бутан зміг король Уг'єн Вангчук, який заснував у 1907 році нову династію, яка править досі. У минулому Уг'єн Вангчук брав участь у спільних з англійцями операціях, а в 1910 році перший король нової династії уклав з Англією мир, визнавши сюзеренні відносини в обмін на повну автономію і невтручання Великої Британії у внутрішні справи Бутану. З цього часу почався період ізоляції Бутану, протягом якого Бутану вдалося уникнути участі у двох світових війнах.

Після оголошення незалежності Індії в 1949 році Бутан також став незалежним. Однак через ізоляцію Бутан не був представлений в ООН і міжнародних організаціях і помилково розглядався світовою спільнотою як індійський домініон. Пізніше Бутану довелося боротися за вступ до ООН і доводити свою юридичну незалежність.

Третій король нової династії Джігме Дорджі Вангчук, який вступив на трон в 1952 році, почав політику поступової модернізації. Китайське вторгнення в Тибет змусило Бутан укласти пакт з Індією щодо захисту Бутану від китайського вторгнення, і досі безпека Бутану гарантується індійськими військами. Джігме Дорджі ввів торгівлю й активізував грошовий обіг у країні. Тільки в 1971 році Бутан вступив в ООН.

Четвертий король династії Джігме Сінг'є Вангчук вступив на трон у 1972 році та провів ряд реформ. У Бутан стали допускатися в обмеженій кількості закордонні журналісти й туристи. Король постарався забезпечити країну інфраструктурою (електрикою, телефонним та радіозв'язком, дорогами), мінімально зачіпаючи екологію. У 1998 році король передав виконавчу владу кабінету міністрів, забезпечивши змінюваність і ротацію вищих чиновників[3]. У 2002 році в Бутані було створено національне телебачення (до цього телебачення було заборонено). Останніми роками Бутан досяг значних успіхів: добробут країни поступово підвищується, удосконалюється і модернізується інфраструктура. Проте Бутан міцно тримається традицій.