Шолом Венделівської ери.

Передісторія Швеції починається десь під час Аллередської осциляції, теплого кліматичного періоду, який розпочався приблизно 12 000 років до нашої ери, з мисливськими таборами на оленів часів пізнього Палеоліту культури Броме на краю льодовика, що зараз є південною провінцією країни Сконе. Для цього періоду характерна наявність маленьких груп мисливців-збирачів і рибалок, які використовували інструменти, виготовлені з кремнію. Їхні правителі нині невідомі, однак германо-скандинавська міфологія має довгу лінію легендарних і напівлегендарних королів аж до останнього століття до н. е. Що стосується грамотності в самій Швеції, руни використовувались південною скандинавською елітою принаймні починаючи з II століття н. е., але все, що дійшло до наших днів від римського періоду, — це різки на артефактах, в основному з чоловічими іменами, демонструючи, що люди південної Скандинавії у той час розмовляли прото-норвезькою мовою, попередником шведської та інших скандинавських мов.

Перша письмова згадка про Швецію належить римському історику Публієві Корнелію Тациту в праці «Про походження і місцепроживання германців» 98 р. нашої ери. У 44 та 45 розділах цієї праці згадуються шведи (свеї) як могутнє плем'я, що вирізнялося не лише зброєю і чоловіками, а й потужним флотом з кораблями, які мали ніс на кожному кінці (довгі кораблі).

У VI сторіччі історик Йордан загадав два плем'я, які він назвав Suehans та Suetidi, які жили у Скандзі[en]. Вважається, що обидві назви стосуються одного й того ж племені. Suehans, за його словами, мали дуже добрих коней, як і плем'я Thyringi (alia vero gens ibi moratur Suehans, quae velud Thyringi equis utuntur eximiis). Ісландський історик Сноррі Стурлусон писав, що тодішній шведський король Adils (Eadgils) мав найкращих коней тих часів. Suehan поставляли лисячі шкури на Римські ринки. Далі Йордан згадує ім'я Suetidi, що, як нині вважається, є латиською версією назви Svíþjóð, назви свеїв давньоскандинавською мовою. Він також писав, що Suetidi разом з данами, з якими ті мають спільне походження, є найвищими людьми, яких йому доводилось бачити. Пізніше історик згадує інші скандинавські племена, представники яких мали такий же зріст.

 

Географія розселення вікінгів

Доба шведських вікінгів тривала десь з 8-го до 11-го століття. Вважається, що шведські вікінги та готландці переважно подорожувала на схід і південь: до Фінляндії, Балтійських країн, Білорусі, України, Чорного моря і навіть Багдаду. Їхні шляхи проходили через Дніпро у південному напрямку, до Константинополя, на який вони здійснили низку набігів. Візантійський імператор Феофіл помітив їхні військові навички й запросив їх на службу як власних охоронців, відомих також як Варязька гвардія. Шведські вікінги, відомі як руси, вважаються праотцями Київської Русі. Арабський мандрівник Ібн Фадлан так описував цих вікінгів:

Дії шведських вікінгів увічнені на багатьох рунічних каменях у Швеції, зокрема це Грецькі рунічні камені та Варязькі рунічні камені. Ними також було здійснено численні експедиції на захід, які увічнено на Англійських рунічних каменях. Останньою великою експедицію шведських вікінгів вважається злощасна експедиція Інгвара Мандрівника до Серкладу, регіону на південний схід від Каспійського моря. Жоден із членів цієї експедиції не вижив. Наразі достеменно невідомо, що з ними сталося, однак вважається, що вони померли від якоїсь хвороби.

Досі достеменно невідомо, як і коли утворилося Королівство Швеція, однак перелік Шведських монархів, які, як нині відомо, водночас правили Свеаландом (Швецією) та Йоталандом (Готією) як однією провінцією, починається з Еріка VI Сегерселля. Швеція та Готія були окремими країнами. Невідомо, як довго вони існували: епічна поема Беовульф описує напівлегендарну шведсько-гетську війну 6-го століття.

На ранніх стадіях епохи Скандинавських вікінгів, Істад у данській провінції Сконе та озеро Павікен на острові Готланд, були процвітаючими центрами торгівлі, однак не були частиною раннього Шведського Королівства. Наприклад, залишки того, що, як вважається, було великим ринком та датується 600—700 роками, знайдено в Істаді[2]. В озері Павікен, яке було важливим центром торгівлі у всьому Балтійському регіоні протягом 9-го та 10-го століть, було знайдено залишки великого порту епохи вікінгів, із суднобудівними морськими арсеналами. Між 800 та 1000 роками, торгівля принесла багато срібла до Готланду, і згідно з деякими джерелами, тогочасні мешканці острова нагромадили більше срібла, аніж уся Скандинавія разом узята[2].

Святого Ансґара, як правило асоціюють із введенням християнства у 829 р., однак, нова релігія не замінила язичництво аж до 12-го століття. Під час XI століття, християнство стало панівною релігією, і з 1050 р. Швеція вважається християнською країною. Період між 1100 та 1400 характеризується внутрішньою боротьбою за владу та конкуренцією між Нордичними королівствами. Шведські королі почали розширювати підвладні Швеції території у Фінляндії, створивши тим самим конфлікт з русами, які більше не мали ніяких культурних та добросусідських зв'язків зі Швецією.=[3].

 

Романтично-націоналістична інтерпретація Вальдемара IV Аттердага під час завоювання Готланду.

На відміну від провінцій Сконе, Блекінге та Галанд, що на південному-заході Скандинавського півострова, які у ті часи були частиною Королівства Данії, феодалізм ніколи не розвинувся у Швеції, як це сталося на решті території Європи.[4] Селянство залишалося класом вільних людей протягом усієї історії Швеції. Рабство (або кріпосне право) не було поширеним у Швеції,[5] і залишки того, що можна було назвати рабство, як правило припинили своє існування з приходом на ці землі Християнства, виникненням труднощів із отриманням рабів із земель на схід від Балтійського моря, і розвитком міст перед 16 століттям. Насправді, рабство і кріпосне право були скасовані указом Короля Маґнуса IV Еріксона у 1335. Колишні раби, як правило ставали селянами та робітниками у містах. А втім Швеція залишалась бідною та економічно відсталою країною, у якій бартер був засобом обміну. Наприклад, фермери провінції Дальсланд транспортували масло власного виробництва до гірських провінцій Швеції, і обмінювали його на залізо, яке потім перевозили до узбережжя, і обмінювали на рибу, яку споживали самі, а залишки заліза продавали закордон.[6]

У середині XIV століття, Швеція була уражена другою пандемією чуми, яка має назву «Чорна смерть»[7]. Кількість населення Швеції та майже усієї Європи сильно зменшилась. Населення Швеції досягло показників 1348 р. лише на початку XIX-го століття. Населення країни зменшилось на третину у 1349—1351 роках. Тоді міста Швеції почали набувати більше прав, і зазнали сильно впливу німецьких купців Німецької Ганзи, які були активними у Вісбю. У 1319 р., Швеція та Норвегія були об'єднані королем Маґнусом IV Еріксоном, і у 1397 р. королева Маргарита I Данська об'єднала Швецію, Норвегію і Данію у Кальмарську унію. Однак, її наступники не спромоглись утримати контроль над Швецією.

Велика кількість дітей успадкувала Шведську корону за час існування королівства; отже, реальна влада тривалий час належала регентам, яких обирав Шведський парламент. Король Данії Кристіан II, який добивався влади над королівством військовим шляхом, замовив різанину шведських дворян у Стокгольмі в 1520 р. Дана подія відома, як Стокгольмська кривава лазня, і мотивувала шведське благородство до нового спротиву, результатом якого стала коронація Густава І Ваза 6 червня (день, що став національним днем у Швеції) 1523 р.[8] Цей день нерідко вважається днем заснування сучасної Швеції. Незабаром після свої коронації, Густав I Ваза відмовився від Католицизму, і розпочав реформацію.

Офіційно Швеція була нейтральною протягом Першої світової війни, однак, під тиском Німеччини, були здійснені кроки, які завдали шкоди союзним державам. Такими кроками були, зокрема, мінування протоки Ересунн, що закрило її для кораблів Антанти, також надання дозволу Німеччині використовувати свої шифри та засоби їх передачі, які Німеччина використовувала для передачі секретних повідомлень своїм іноземним посольствам.[9] Швеція також надала Охоронному Корпусу Фінляндії добровольців, які разом з німцями воювали проти червоної та російської армій у Фінській громадянській війні, і тимчасово разом з Німеччиною окупувала Аландські острови.

 

Шведський солдат під час Другої світової війни. Швеція дотримувалась нейтралітету під час конфлікту.

Як і під час першої світової війни, Швеція офіційно зберігала нейтралітет і в другій світовій війні, однак цей нейтралітет є предметом численних суперечок. Швеція була під німецьким впливом протягом більшої частини війни, оскільки зв'язки з іншими частинами світу були відрізані через блокаду. Уряд Швеції вважав, що відкрита конфронтація з Німеччиною була б поганою ідеєю, і пішов на низку поступок[10]. Швеція також поставляла сталь і оброблені деталі до Німеччини, і надавала третьому рейху кредити протягом усієї війни.

Щоправда, Швеція підтримала Норвезький рух спротиву, і в 1943 р. допомогла врятувати данських євреїв від депортації до нацистських концентраційних таборів. Шведський уряд також неофіційно підтримував Фінляндію під час Радянсько-фінських війн 1939–1941 та 1941–1945 років, дозволяючи поставку волонтерів та матеріалів до Фінляндії.

Під час Другої світової війни, шведи надавали активну підтримку євреям, які перебували на територіях, контрольованих нацистами. Так, наприклад, навесні 1944-го за сприяння шведських дипломатів в Угорщині представники шведського Червоного Хреста брали в оренду в Будапешті порожні будинки і вішали на них таблички: «Шведська бібліотека», «Шведський науково-дослідний інститут». Так неприступні для німців будівлі, закріплені за нейтральної Швецією, ставали укриттям для євреїв.

В останні місяці Другої світової війни, Рауль Валленберг, представник однієї із найбагатших родин Швеції, який працював у шведському посольстві в Будапешті, врятував за різними джерелами, від 20 до 100 тисяч угорських євреїв[11] від знищення нацистами. Виявивши неабияку мужність, він видавав переслідуваним шведські паспорти і знаходив для них притулок під шведським прапором.

Швеція також активно приймала біженців зі Скандинавії і країн Балтії. І хоча після закінчення війни багато з них повернулися на батьківщину, багато хто залишився — особливо біженці з балтійських країн.