Спорудження і династія Мін  Побудувати заборонене місто наказав імператор Чжу Ді

В епоху монгольської династії Юань Заборонене місто розташовувалось на території Імперського міста. Після падіння династії Юань, імператор Чжу Юаньчжан династії Мін перемістив столицю з північного Пекіна в південний Нанкін, а у 1369 році розпорядився зрівняти палаци Юань із землею. Для свого сина Чжу Ді він винайшов титул принца Янь, з резиденцією в Пекіні. У 1402 році Чжу Ді узурпував трон і став імператором, який правив під девізом «Юнле» і готувався перенести столицю з Нанкіна до Пекіна. 1406 року за його вказівкою почалося будівництво того, що мало стати Забороненим містом[1]. Водночас імператор розгорнув інший порівнянний за масштабами проект: будівництво комплексу даоських храмів і монастирів на горі Уданшань[2], який, утім, він так і не відвідав.

План Забороненого міста розробляли багато архітекторів і дизайнерів, а потім вивчало імператорське Міністерство праці[3][4], в'єтнамський євнух Ан Нгуєн[5], Куаї Сіань, Лу Сіань та інші[3].

Будівництво тривало 15 років. У його зведенні брали участь мільйон будівельників і 100 тис. інших фахівців — майстрів різьблення по каменю, дереву, художників, тощо[6]. Колони найважливіших залів були виготовлені з цілісних колод дорогоцінного китайського кедра (кит. спр. 楠木, піньїнь: nánmù), який зустрічається в джунглях південно-західного Китаю. Повторити таке досягнення в наступні роки не вдалося: величезні колони, які ми бачимо сьогодні, були споруджені заново за династії Цін, з використанням безлічі частин деревини сосни[7]. Величезні тераси й великі кам'яні різьблені орнаменти були зроблені з мармуру, видобутого в каменоломнях під Пекіном. Найбільші фрагменти неможливо було доставити звичайними засобами; замість цього, вздовж маршруту були вириті колодязі, водою з яких в розпал зими поливали дорогу. Таким чином створювався шар льоду, по якому тягли камені[8].

Підлоги найбільших залів були вимощені «золотою цеглою» (кит. спр. 金砖, піньїнь: jīnzhuān) з обпаленої глини, видобутої у семи повітах префектур Сучжоу і Сунцзян[9]. Випал кожної партії займав місяці; в результаті були отримані гладкі цеглини, які при ударі видавали металевий звук[6]. Більша частина внутрішнього мощення, яке ми бачимо сьогодні, являє собою оригінали, вік яких становить шість століть.

 Заборонене місто, як воно зображене на малюнку епохи династії Мін Краєвид Забороненого міста з пагорба Цзиньшань.

Ґрунт, викопаний під час спорудження рову, складали на північ від палацу, для створення штучного пагорба Цзіншань[10].

Ще до того, як палац закінчили, Чжу Ді переїхав да Пекіна під виглядом «мандрівника і мисливця» (巡狩): адміністративний центр імперії поступово змістився з Нанкіна в Пекін. Коли в 1420 році палац закінчили, Чжу Ді переїхав до нього, а Пекін офіційно став основною столицею імперії[8]. Однак, не минуло й дев'яти місяців після закінчення їхнього будівництва, як три головних зали, включаючи тронну, згоріли; пройде 23 роки, перш ніж їх відновлять.

Заборонене місто володіло унікальними для свого часу характеристиками. Наприклад, у всьому величезному палацовому комплексі не знайти жодної пічної труби. Від самого початку, після спорудження, тут була влаштована система опалення, проведена під підлогою житлових будівель. Джерела тепла перебували за межами будівель, до яких були проведені підземні труби, по яких і надходило тепло. Також мешканці Забороненого міста для обігріву використовували особливі жаровні з деревним вугіллям, який при горінні не мав диму і запаху. Ці жаровні були обладнані спеціальним ковпаком, що виключав випадковий викид гарячого вугілля. Тож необхідність у пічних трубах у палаці відпадала. Така система опалення була екологічною й суттєво підвищувала протипожежну безпеку в Забороненому місті, який переважно побудований з дерева.

Від 1420 до 1644 року Заборонене місто було резиденцією династії Мін. У квітні 1644 року його захопили війська повстанців під проводом Лі Цзичена, і Чжу Юцзянь — останній імператор династії Мін — повісився на пагорбі Цзиншань. Лі Цзичен в Залі Військового величі проголосив себе імператором династії Шунь[11]. Однак невдовзі він втік, злякавшись об'єднаних сил колишнього мінського генерала У Саньґуя і маньчжурських армій, по ходу справи спаливши частини Забороненого міста[12].

Династия Цін  Імператор Сюаньє повертається в заборонене місто після поїздки на південь.

До жовтня 1644 року Маньчжури запанували в північному Китаї, і принц-регент Доргонь проголосив династію Цін наступницею Мін. В Забороненому місті відбулася церемонія оголошення молодого імператора Фуліня правителем всього Китаю[13]. Правителі Цін переважно підтримували мінську структуру палацу, за винятком назв деяких ключових будівель. У назвах, присвоєних династією Мін, перевагу віддавали знаку джі (кит. трад. 極, спр. 极), який означає «перевага» або «винятковість», тоді як в нових цінських назвах мали перевагу терміни, що означають «світ» і «гармонію»; наприклад, Хуаньджидянь, «Зал Імперської величі», перейменували на Тайхедянь, «Зал Верховної гармонії»[14].

 турфанська делегація в Забороненому місті (1656 рік)

Крім того, вказівники і таблички з назвами були зроблені двомовними (китайською і маньчжурською)[15], а головна частина офіційної опочивальні імператриці, — Зала Земного спокою, — стала шаманським святилищем[16].

Таким чином, Заборонене місто стало центром влади династії Цін. Однак у епоху династії Цін багато імператорів навідувалися в Заборонене місто лише для формальних прийомів, проводячи велику частину часу за містом, у Літньому палаці або палаці Юаньмін'юань.

 Вигляд Великої Тронної Зали в Забороненому місті, Жак-Нікола Беллін, 1756

1860 року, під час Другої опіумної війни, англо-французькі заволоділи Забороненим містом і тримали його в окупації до кінця війни[17]. У 1900 році овдовіла імператриця Цисі втекла з забороненого міста під час Боксерського повстання, залишивши його в окупації військ держав договору до наступного року.

Під час Синьхайської революції в 1911—1912 роках останній імператор Пуї зрікся влади і Заборонене місто перестало бути політичним центром країни. Від свого заснування до останнього імператора воно було домівкою для 24-х імператорів, — чотирнадцятьом династії Мін і десятьом династії Цін. Однак, за умовами договору між імператорським домом Цін і урядом нової Республіки Китай, Пуї дозволили — фактично, наказали — мешкати всередині Забороненого міста. Пуї та його родина зберегли за собою право використовувати Внутрішній палац, тоді як Зовнішній палац передано республіканській владі. 1914 року в Зовнішньому палаці засновано музей[18].

Після революції  Республіканські війська ведуть бій з метою відбити Заборонене місто 12 липня 1917 року, після спроби Джанг Сана реставрувати імперію

У період Бейянського уряду Китайської Республіки зростало незадоволення перебуванням Пуї в палаці[19].

1923 року Реджинальд Джонстон, — вчитель англійської мови Пуї, — розповів колишньому імператорові, що євнухи потайки виносять з палацу коштовності й продають їх в антикварних магазинах. Пуї замовив аудит палацових колекцій. Перш ніж розпочався аудит, пожежа знищила сади Палацу Створюваного процвітання (建福宫), в якому зберігалася велика частина колекції творів мистецтва імператора Цянлуна<[20]. У своїх мемуарах Пу І стверджував, що пожежу влаштували євнухи, щоб приховати свої розкрадання. Ця пожежа посилила громадське роздратування від того, що Пуї продовжує займати палац[21]. Сади були відновлені лише у 2005 році[22].

 Балдахін, прикрашений чарівними грибами — лише один із сотень тисяч експонатів музею

У 1924 році в результаті путчу Пекіном заволодів генерал Фен Юсян. Денонсувавши попередню угоду з імператорським домом Цін, Фен вигнав Пуї з палацу[19]. Велика колекція предметів мистецтва, зібрана мінськими і цінськими імператорами, перейшла в руки республіки. На їх основі 10 жовтня 1925 року (Свято двох десяток) в колишньому імператорському палаці був створений відповідно названий музей (кит. спр. 故宫博物院, піньїнь: Gùgōng Bówùyùan, акад. Ґуґун Боуюань, буквально «Музей „Колишній імператорський палац“»), часто відомий і іншими мовами під назвою Музей «Ґуґун»[23]. (Втім, музей мав набагато меншого попередника, розміщеного в одному з будинків палацу — Залі Бойової слави («До») (кит. 武英殿, Уїндянь) — вже 1914 року)[24]. Велика кількість коштовностей і цікавих артефактів, які там перебували,  були поступово каталогізовані (близько 1,17 мільйона одиниць зберігання за даними опису 1925 року) і виставлені на огляд публіки[25].

Однак невдовзі, 1933 року, японське вторгнення в Китай змусило евакуювати ці багатства з Забороненого міста. 111 549 одиниць зберігання, зокрема важливі артефакти та імператорські трони, вирушили в Нанкін, а потім у Шанхай. Однак, невдовзі японські війська почали загрожувати Шанхаю. Виконавча Рада прийняла рішення евакуювати колекцію на далекий захід. Артефакти розділили на три партії. Одну відправили північним маршрутом в напрямку Шеньсі. Інша вирушила по Янцзи на південний захід країни, в напрямку Сичуаня і Ґуйчжоу. Останню партію повезли на південь, у напрямку Ґуансі. Швидкість японського наступу змусила, щоб уникнути бомбардування і захоплення, пересувати артефакти швидко, час від часу приймаючи рішення лише за годину до відправлення. Зрештою, все три колекції опинились у відносній безпеці в Сичуані, де вони залишались до кінця війни[26].

Тим часом японська армія захопила Заборонене місто в Пекіні. Багато співробітники музею залишалися в Пекіні всю війну, і або через їхню присутність, або через повагу японської влади до колишнього хазяїна палацу (який став імператором прояпонської Маньчжурської держави), частина колекції, яка залишалася під час війни в Пекіні, також вціліла[24]. Японська армія змогла вивезти лише кілька великих бронзових чанів і фрагменти гармати. Велику частину цих трофеїв після війни виявили в Тяньцзіні[17].

1945 року — наприкінці Другої світової війни, після перемоги над Японією і закінчення громадянської війни — артефакти перевезено назад у Нанкін і Пекін. Дивним чином жоден з них не був пошкоджений і не загубився[27]. Колекції музею в пекінському Забороненому місті відтоді розширювалися за рахунок передачі експонатів з інших музеїв країни та з інших джерел.

Палацовий музей на Тайвані

Наприкінці 1940-х років, після поразки гоміньдану в громадянській війні в Китаї, Чан Кайші наказав перевезти артефакти музею «Ґуґун» із Забороненого міста і Національного музею в Нанкіні на Тайвань. У міру розвитку подій, жодних артефактів з Пекіна ніхто не відправляв; однак багато з найкращих колекцій, що зберігались у Нанкіні (2972 ящики з 13427), були переведені на Тайвань, де вони стали серцевиною Національного палацу-музею в Тайбеї[28].

Внаслідок покращення стосунків між КНР і Тайванем у XXI столітті з'явилась можливість для контактів між пікінським і тайбейським музеями «Ґуґун». Починаючи з 2009 року в Тайбеї відбулася низка важливих спільних експозицій з предметами з обох (пекінської і тайбейської) колекцій. Однак Тайбей до Пекіна для виставок надсилає лише фотографії та відеозаписи, але не оригінали експонатів, через неврегульованість їхнього правового статусу: тайванська сторона не впевнена в тому, що влада КНР дозволить повернути ці експонати назад[29].

За Китайської Народної Республіки

1949 року в Брамі небесного спокою — прямо навпроти Забороненого міста — проголошено Китайську Народну Республіку. Упродовж наступних двох десятиліть звучали різні пропозиції — зрівняти з землею або реконструювати Заборонене місто, щоб розбити громадський парк, побудувати транспортну розв'язку або «розважальні об'єкти»[30].

У цей період Заборонене місто зазнало деякої шкоди, включаючи розібрання трону в залі центральної (повної) гармонії, зняття табличок з назвами з кількох будівель і садів, і руйнування деяких невеликих воріт і будівель[31].

Пік шкоди припав на період Культурної революції. 1966 року модифіковано Залу Поклоніння предкам і зруйновано деякі артефакти — заради виставки революційних грязьових скульптур. Однак подальшого руйнування вдалося запобігти завдяки втручанню Прем'єра Чжоу Еньлая, який надіслав армійський батальйон охороняти місто. Ці війська також запобігли розграбуванню палацу Червоною Гвардією, яка прямувала на штурм і зруйнування «Чотирьох пережитків». Від 1966 до 1971 року всі ворота в Заборонене місто були запечатані, щоб врятувати його від подальшого руйнування[32].

У 1987 році ЮНЕСКО оголосила Заборонене місто об'єктом Всесвітньої спадщини під назвою «Імператорський палац династій Мін і Цін»[33]. 2004 року до цього додали Мукденський палац у Шеньяні, у зв'язку з його важливою роллю у розвитку китайської архітектури і культури. Після цього комплекс має назву «Імператорські палаци династій Мін і Цін у Пекіні та Шеньяні»[34].

Попри зусилля, прикладені для запобігання комерціалізації палацу, існує певна кількість комерційних підприємств — таких, як сувенірні магазини і фотографічні кіоски. Ці комерційні підприємства часто ставали предметом суперечок. Кав'ярня Starbucks[35], що відкрилася у 2000 році[36], спровокувала протести[37] і зрештою 13 липня 2007 року її закрили. Китайські ЗМІ відзначили також кілька сувенірних магазинів, які 2006 року відмовилися прийняти громадян Китаю[38]. Згідно з повідомленням, метою було збереження атмосфери, в якій іноземці могли ставати жертвами роздування цін[en]. Згодом деякі коментатори — як, наприклад, впливовий ведучий Phoenix TV Лукіу Лювей — піддали сумніву саму практику здачі в оренду ділянок у Забороненому місті для роздрібної торгівлі[39].

2005 року корпорація IBM і Палацовий музей анонсували спільний проект створення на базі Інтернету віртуальної моделі Забороненого міста та асоційованих з ним об'єктів у Пекіні[40]. У 2008 році цей мережевий проект культурної спадщини побачив світ під назвою Заборонене місто: Поза простором і часом. Він реалізований як англійською, так і китайською мовами. Віртуальне Заборонене місто містить близько 800 будівель і являє собою інтерактивні тривимірні моделі будівель Забороненого міста і культурних артефактів[40].

 Туристи в Палацовому музеї

На початку XXI століття палацовий комплекс є однією з головних туристичних принад Пекіна. Заборонене місто щорічно відвідують близько 7 мільйонів осіб; влітку кількість туристів досягає 77 тисяч на день[41]. Відповідальність за збереження і реставрацію Забороненого міста несе Палацовий музей. Обмежена висота будівель, які розташовані навколо нього. 2005 року почався розрахований на шістнадцять років проект з ремонту та реставрації всіх будівель Забороненого міста, з метою їх повернення до стану, який був до 1912 року. Ця реставрація — найбільша з усіх зроблених за два століття; вона передбачає почергове закриття ділянок Забороненого міста для проведення оцінки, ремонту та реставрації[42]. Деякі закинуті або зруйновані ділянки перебудовуються, що також є складовою проекту. Сади Палацу Створюваного Процвітання, зруйновані пожежею в 1923 році, поновлено 2005 року, проте вони залишаються закритими для публіки[22]. Крім того, в іншому стилі був спроектований інтер'єр, а будівлі використовуються для проведення візитів державних діячів[20].

↑ Yu (1984) p. 18 ↑ Guo, Changjian; Song, Jianzhi; Feng, Lingyu (2003), World heritage sites in China, Wuzhou Chuanbo Chubanshe, с. 118, ISBN 7508502264, архів оригіналу за 12 січня 2014, процитовано 30 грудня 2013  ↑ а б Vatican City and the Forbidden City; St. Peter's Square and Tiananmen Square: A Comparative Analysis. Page 5 (PDF). Asia-Pacific: Perspectives and the University of San Francisco. Архів оригіналу за 27 червня 2010. Процитовано 11 жовтня 2016.  ↑ Stefan Czernecki and reviewed by Dave Jenkinson. The Cricket's Cage. CM Magazine. Манітобський університет. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 11 жовтня 2016.  ↑ Tsai, Shih (2002-03). Perpetual Happiness: The Ming Emperor Yongle. Seattle : University of Washington Press, c2001, p126. ISBN 978-0-295-98124-6.  ↑ а б Yang (2003) p. 15 ↑ Єдина збережена зала великого розміру, побудована з цільних колод китайського кедру, розташована в гробниці Чжу Ді — одній з гробниць Мін за межами Пекіна. ↑ а б China Central Television, The Palace Museum (2005). Gugong: "I. Building the Forbidden City" (Documentary). China: CCTV.  Архівована копія. Архів оригіналу за 24 жовтня 2010. Процитовано 11 жовтня 2016.  ↑ Yu (1984) p. 21 ↑ Yu (1984) p. 20 ↑ Yang (2003) p. 69 ↑ p 3734, Wu, Han (1980). 朝鲜李朝实录中的中国史料 (Китайські історичні матеріали в Анналах династії І). Beijing: Zhonghua Book Company. CN / D829.312.  ↑ Guo, Muoruo (20 березня 1944). 甲申三百年祭 (Святкування 300-го ювілею міста Джиа-Шенг). New China Daily (Chinese).  ↑ China Central Television, The Palace Museum (2005). Gugong: "II. Ridgeline of a Prosperous Age" (Documentary). China: CCTV.  Архівована копія. Архів оригіналу за 24 жовтня 2010. Процитовано 11 жовтня 2016.  ↑ 故宫外朝宫殿为何无满文？ (Чому в залах Зовнішнього Двора немає написів маньчжурською?). People Net (Chinese). 16 червня 2006. Архів оригіналу за 1 грудня 2008. Процитовано 12 липня 2007.  ↑ Zhou Suqin. 坤宁宫 (Палац Земного Спокою) (Chinese). The Palace Museum. Архів оригіналу за 29 вересня 2007. Процитовано 12 липня 2007.  ↑ а б China Central Television, The Palace Museum (2005). Gugong: "XI. Flight of the National Treasures" (Documentary). China: CCTV.  Архівована копія. Архів оригіналу за 24 жовтня 2010. Процитовано 11 жовтня 2016.  ↑ Yang (2003) p. 137 ↑ а б Yan, Chongnian (2004). 国民—战犯—公民 (Підданий – Військовий злочинець – Громадянин). 正说清朝十二帝 (Правдиві історії дванадцяти імператорів Цін) (Chinese). Beijing: Zhonghua Book Company. ISBN 7-101-04445-X. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 11 жовтня 2016.  ↑ а б Forbidden City 4__Destruction and Rebuilding. CRI Online. 15 лютого 2007. Архів оригіналу за 1 вересня 2009. Процитовано 20 липня 2007.  ↑ Aisin-Gioro, Puyi (1964). From Emperor to citizen : the autobiography of Aisin-Gioro Pu Yi. Beijing: Foreign Language Press. ISBN 0-19-282099-0.  ↑ а б Jianfu Palace Garden. China Heritage Fund. Архів оригіналу за 6 жовтня 2011. Процитовано 20 липня 2007.  ↑ Музей Гугун [Архівовано 21 липня 2017 у Wayback Machine.] (рос.) ↑ а б The Transition from Palace to Museum: The Palace Museum’s Prehistory and Republican Years [Архівовано 12 жовтня 2016 у Wayback Machine.] (Від палацу до музею: передісторія Палацового музею і палацовий музей у період Республіки Китай) ↑ Cao Kun (6 жовтня 2005). 故宫X档案: 开院门票 掏五毛钱可劲逛 (Секретні матеріали забороненого міста: Вхідна платня на відкритті 50 центів). Beijing Legal Evening (Chinese) (People Net). Архів оригіналу за 19 липня 2011. Процитовано 25 липня 2007.  ↑ Див. мапу маршрутів евакуації на National Palace Museum – Tradition & Continuity. National Palace Museum. Архів оригіналу за 17 травня 2013. Процитовано 1 травня 2007.  ↑ National Palace Museum – Tradition & Continuity. National Palace Museum. Архів оригіналу за 17 травня 2013. Процитовано 1 травня 2007.  ↑ 三大院长南京说文物 (Три директори музею обговорюють артефакти в Нанкіні). Jiangnan Times (Chinese) (People Net). 19 жовтня 2003. Архів оригіналу за 1 грудня 2008. Процитовано 5 липня 2007.  ↑ Trust but Verify: China-Taiwan Museum Exchanges [Архівовано 18 жовтня 2016 у Wayback Machine.] (2013-01-28), WSJ Blog ↑ Wang, Jun (1 вересня 2006). Forbidden City reconstruction plans (Chinese). Guangming Daily. Архів оригіналу за 30 вересня 2007. Процитовано 1 травня 2007.  ↑ Chen, Jie (4 лютого 2006). Внесено кілька жахливих пропозицій з реконструкції забороненого міста. Yangcheng Evening News (Chinese) (Eastday). Архів оригіналу за 27 травня 2019. Процитовано 1 травня 2007.  ↑ Xie, Yinming; Qu, Wanlin (7 листопада 2006). "文化大革命"中谁保护了故宫 (Who protected the Forbidden City in the Cultural Revolution?). CPC Documents (Chinese) (People Net). Архів оригіналу за 19 травня 2011. Процитовано 25 липня 2007.  ↑ «Imperial Palace of the Ming and Qing Dynasties [Архівовано 26 березня 2009 у Wayback Machine.]» (UNESCO World Heritage Official Document) ↑ UNESCO World Heritage List: Imperial Palaces of the Ming and Qing Dynasties in Beijing and Shenyang [Архівовано 26 грудня 2018 у Wayback Machine.]. ↑ Starbucks Corporation. Starbucks Store Locator – Store detail. Архів оригіналу за 12 червня 2007. Процитовано 1 травня 2007.  ↑ Mellissa Allison (13 липня 2007). Starbucks closes Forbidden City store. The Seattle Times. Архів оригіналу за 23 червня 2011. Процитовано 14 липня 2007.  ↑ Reuters (11 грудня 2000). Starbucks brews storm in China's Forbidden City. CNN. Архів оригіналу за 2 травня 2007. Процитовано 1 травня 2007.  ↑ Два магазини всередині Забороненого міста відмовляють у доступі громадянам Китаю (Chinese). Xinhua Net. 23 серпня 2006. Архів оригіналу за 13 січня 2009. Процитовано 1 травня 2007.  ↑ 闾丘露薇：星巴克怎么进的故宫？Лукіу Лювей: Як Starbucks потрапив у Заборонене місто (Chinese). People Net. 16 січня 2007. Архів оригіналу за 19 липня 2011. Процитовано 25 липня 2007. ; див. також оригінальний пост у блозі тут [Архівовано 7 лютого 2007 у Wayback Machine.] (китайською). ↑ а б IBM Corp., Corporate Citizenship & Corporate Affairs, Arts & Culture (16 червня 2005). Forbidden City. IBM.com. Архів оригіналу за 26 червня 2008. Процитовано 1 серпня 2008.  ↑ Debra Bruno, 7 Million People Can Be Wrong: Forbidden City Struggles to Appeal [Архівовано 18 жовтня 2016 у Wayback Machine.]. WSJ Blog, 2014-09-04 ↑ Palace Museum. Forbidden City restoration project website. Архів оригіналу за 21 квітня 2007. Процитовано 3 травня 2007.