Історія поселень в Боці Которській починається в дуже давні часи. У печерах навколишніх гір знайдено різні інструменти і керамічні вироби, які свідчать про те, що людина жила в цих місцях з періоду неоліту, на що вказують також і малюнки на стінах печери в Липцях. В античні часи тут жили племена іллірійців.

Римський і візантійський період (168 до н. е. — 1185 н. е.)  Вид на старе місто

Римляни почали завойовувати ці землі з III століття до н. е., і з 168 року до н. е. тут правив Рим (а після його падіння в 476 році — його спадкоємиця Візантія). Саме тоді вперше згадується Котор. У ті часи він був відомий як «Акрувіум», «Аскрувіум» або «Аскрівіум», і належав до давньоримської провінції Далмація. У I столітті н. е. місто згадується у Плінія Старшого, як «Аскрівіум» (Askrivium), а в II столітті — у Птолемея, як «Аскруйон» (̉Ασκρούϊον).[1]

У наступні роки Котор став центром Боки Которської, саме тому затоку і носить його ім'я.

За часів візантійського правління Котор носив назву «Декадерон», «Декатерон» або «Декатера» (від давньогрецького «katareo» — «багатий гарячими джерелами»). Хоча є й інша версія походження назви. Візантійський імператор Костянтин VII Порфірогенет (Багрянородний) в X столітті пише в своїй праці «Про управління імперією»:

«Назва міста „Декатера“ мовою римлян означає „звужений і оточений“, оскільки морська затока врізається в сушу у вигляді язика на 15 або 20 миль, а саме місто знаходиться у його кінці.»

535 року, після вигнання готів, візантійський імператор Юстиніан побудував над містом фортецю. Друге місто, зване «нижнім» виникло на пагорбах у X столітті.

840 — місто було розграбоване арабськими піратами, що базувалися на Сицилії і Криті і влаштовували набіги на міста узбережжя Адріатики.[2]

Візантійське правління в Которі кілька разів переривалося. Так, 1002 року місто було окуповане Першим Болгарським Царством, але вже в наступному році болгарський цар Самуїл поступився Котором Сербії. Однак городяни повстали в союзі з Дубровником, і через деякий час влада Візантії була відновлена. В середині XI століття містом деякий час правив представник місцевої слов'янської династії Воїславлевічів, правителів князівства Зета, що примикає до Боки.

До XI століття Котор був в основному романомовним містом, де говорили далматинською. З того часу місто відоме вже під італійським назвою «Каттаро», на довгі роки став одним з найзначущіших далматинських міст.

Візантія правила Котором до 1185 року.

 Карта Которської затоки XVI століттяСербський період (1185—1371)

У 1185 році великий жупан Сербії Стефан Неманя, засновник сербської королівської династії Неманичів, у ході кампанії приєднання Зети до Сербії тріумфально в'їхав в Котор, який здався йому без бою. Князь побудував в ньому величну фортецю.

Котор увійшов до складу Сербії як васальна держава, зберігши в недоторканності свої інститути влади і право укладати мир і оголошувати війну. У той час тут вже знаходилася резиденція єпископа, а в XIII столітті були засновані домініканський і францисканський монастирі.

У 1241 році, у ході вторгнення татаро-монголів в Європу, одна з армій Орди під керівництвом Кадана, онука Чингіз-хана, обложила Котор і спалила його, проте місто швидко оговталось.

З 1185 по 1371 рік Котор був самокерованою залежною республікою, що спеціалізувалась на морській торгівлі і важливим торгово-ремісничим центром середньовічної Сербської держави. Сербські князі і королі з роду Неманичів через Котор і ряд інших прибережних міст підтримували зв'язок із Західною Європою. У цей період в Которській республіці відбувся значний економічний і культурний підйом, в торгівлі Котор конкурував з сусідньою Рагузькою республікою і викликав заздрість Венеції.

Однак у 1371 році династія Неманичів обірвалася, а разом з нею припинилося і сербське панування в Которі.

Період незалежності (1371—1420)

З 1371 року протягом майже півстоліття Котор з прилеглими землями був фактично незалежною міською патриціанською республікою, хоча офіційно визнавав заступництво іноземних монархів.

З 1371 по 1384 рік правителем Котора є король Угорщини і Хорватії Людовик I Великий.

З 1384 по 1391 рік володарем Котора вважається король Боснії Твртко I.

З 1391 по 1420 рік Котор був повністю самостійним аристократичним містом-державою, керованою князем (на латині цей титул звучить як «rector», «prior» або «comes»).

Однак після поразки сербського війська в 1389 році в битві на Косовому полі, турецьке завоювання ставало все більш і більш імовірним.

Венеційський період (1420—1797)

З цього моменту князь не обирається. Його замінює намісник Венеції (італ. Providur). На початку XV століття під венеційський захист переходять і інші значні міста адріатичного узбережжя Далмації — Задар, Шибеник, Трогір і Спліт.

Місто перебувало під владою Венеції до 1797 року. Протягом майже чотирьох століть Котор і Бока Которська були частиною провінції Венеційської республіки, що називалася «Венеційська Албанія» (Албанія Венета). Ці чотири століття дали місту типову венеційську архітектуру і до сих пір визначають його зовнішній вигляд.

 Венеційський лев на воротах міста

З огляду на венеційське панування, Котор і Бока Которська були полем битви з Османською імперією (чиї володіння починалися в декількох годинах шляху від міських стін), цей період можна назвати найдраматичнішим в історії міста. Турки були дуже наполегливі в прагненні захопити Котор, так як контроль над ним дозволяв контролювати всю Боку Которську. Однак, незважаючи на неодноразові спроби, місто так і не було завойоване, на відміну від сусідніх Рисана або Херцег-Нові.

Так, в 1539 році один з кращих османських флотоводців адмірал Хайр ад-Дін Барбаросса з 70 кораблями і 30,000 солдатів осадив місто з моря, однак після чотирьох днів облоги був змушений відступити.

У 1571 році османський флот під командуванням адмірала Муезинзаде Алі-паші, який пізніше в цьому ж році був розбитий в битві при Лепанто, обкладав Котор з 9 по 16 серпня, але успіху не мав.

Однак найважчою вважається облога 1657 року, під час Кандійської війни між Венеційською республікою і Османською імперією. Мехмед-паша Варлац з Шкодера осадив Котор з 5000 солдатів, яким протистояла озброєна міська варта в числі 1000 чоловік. Облога тривала два місяці, але взяти місто туркам так і не вдалося.

Володіючи потужним флотом, що нараховував в XVIII столітті близько 300 кораблів, Бока Которська була серйозною військово-морської силою. Можна згадати, що в останньому в історії великому битві морських галер — битві при Лепанто 7 жовтня 1571 року — коли союзний флот християнських держав розбив турецький флот, брала участь і Которська галера «Св. Трифон» з 200 моряками під командуванням капітана Ієроніма Бізанті, дворянина з Котора. Хоча галера в цій битві загинула, перемога залишилася за християнським флотом.

У 1657 році, під час Кандійської війни між Венеційською республікою і Османською імперією, у Которі від турецького вторгнення сховалося безліч православних християн. Венеційська адміністрація міста дозволила їм використовувати для православних обрядів церкву Св. Луки, тому в ній два вівтаря — католицький і православний. Служби по обом обрядам велися 150 років — до французької окупації міста.

Але турки не були єдиним лихом, що загрожував місту. Не менше воно страждало і від природних катастроф, таких як епідемії і землетруси. Так, в 1422, 1427, 1457, 1467 та 1572 роках місто відвідувала чума. Крім того, Котор піддавався землетрусам в 1537 і 1563 роках, і був майже повністю знищений Великим землетрусом 6 квітня 1667 року: було зруйновано дві третини всіх будівель, у тому числі дзвіниці собору Св. Трифона, загинув венеційський намісник Альвізе Фоскаріні з усією своєю родиною.

Однак після всіх проблем Котор знову піднімався і відбудовувався.

 Сербський православний храм Св. НіколиНаполеонівські війни (1797—1814)

За Кампо-Формійскому договору в 1797 році місто перейшло від Венеції до монархії австрійських Габсбургів, але в 1805 році, за Пресбурзьким договором, він був переданий Італійському королівству як васалу Французької імперії Наполеона.

Для жителів прибережних міст французька окупація була вкрай небажана, тому що вони жили в першу чергу заморською торгівлею, а Наполеон в цей час воював з Англією, «володаркою морів». Перехід Котора і навколишніх земель під контроль Франції означав перетворення всіх которських кораблів в потенційну військову видобуток британського флоту, блокування для них усіх портів Середземного моря під англійським контролем, і повну неможливість подальшої торгівлі.

Тому жителі Боки Которської послали за допомогою до владики Чорногорії Петру Негошу в Цетинє, який в свою чергу відправив повідомлення на острів Корфу, командувачу Середземноморської експедиції російського флоту адмірала Дмитра Сенявіна. У лютому 1806 російські кораблі і чорногорські загони зайняли міста Боки, у тому числі 28 лютого російська ескадра підійшла до Котору. 2 березня австрійці передали місто представникам адмірала Сенявіна.

Митрополит Петро Негош звернувся до Олександра I з пропозицією про створення під протекторатом Росії Слов'яно-Сербської держави з центром у Дубровнику, що включала б і Котор. Але поразка російських військ під Фрідланді 2 червня 1807 року призвела до Тільзитського миру, за яким російський цар поступився Бокою Наполеону. 25 липня адмірал Сенявин отримав наказ «здати провінцію і місто Боко-ді-Каттаро» французам. Евакуація російських морських і сухопутних сил була закінчена на 14-серпня 1807 року.

Після відходу російських військ французи контролювали місто до 1813 року, а в 1810 Котор був приєднаний до Іллірійської провінції Французької імперії.

У вересні 1813 митрополит Петро Негош керував всією Бокою Которською, у тому числі і Котором. На скупщині в селищі Доброта було прийнято рішення про приєднання узбережжя до Чорногорії в складі «Тимчасової області двох об'єднаних автономій Чорногорії і Боки Которської». 1 травня 1814 року чорногорці покинули Котор, втративши з таким трудом здобутого виходу до моря.

Австрійський період (1814—1918)  Акварель з видом на Котор (біля 1840 р.)

У складі Австро-Угорщини Котор був частиною Далматинського королівства, і залишався під австрійським пануванням з 1814 до 1918 року. За більш ніж сто років в Которі і його околицях відбулося безліч бунтів і повстань серед місцевого населення.

Так, в 1869 році при спробі ввести обов'язкову військову службу в австрійській армії в Кривошьї, гірському плато на західному відрогу гори Орен, спалахнуло повстання місцевих жителів. Заколот було приборкано силами австрійського експедиційного корпусу, проте уряд Австро-Угорщини був змушений відмовитися від ідеї загальної військової повинності. Її ввели повторно 1881 року, що призвело до нового бунту серед населення. Після цього Австрія почала масштабну реконструкцію військової гавані в затоці, прагнучи зробити її невразливою від можливого нападу.

З іншого боку, період австрійського панування в Боці став часом підйому слов'янської національної самосвідомості. У Которі в XIX столітті постійно працюють різні сербські товариства і відкриваються сербські установи: 1838 — Палац Сербських Зборів з бібліотекою, 1848 — Сербська Народна Школа під юрисдикцією православної церкви, 1862 — Сербська Національна Варта, 1868 — Сербське Національне Благодійне Товариство «Святий Георгій», 1869 — Сербська Православна Школа, 1899 — Кооператив Сербських Робочих, 1901 — Сербська Кредитна Спілка.

У 1874 році в Которі був заснований Которсько-Дубровницький єпископат Сербської Православної Церкви, а в 1909 році відкрито православний храм Св. Миколи — перша православна церква в місті з 1657 року, коли в церкві Св. Луки почали вести служби за православним обрядом.

Перша світова війна і міжвоєнний період (1918—1941)

У Першій світовій війні Котор був ареною жорстоких битв між Чорногорією і Австро-Угорщиною. 1-3 лютого 1918 року тут відбулося Которське повстання матросів австро-угорського флоту. Повсталі екіпажі 40 судів, що знаходилися в Которській бухті (близько 6 тисяч матросів — хорватів, словенців, чехів, угорців) і робітники порту. Сконцентрувавши війська, австро-угорське командування придушило повстання. Близько 800 осіб було заарештовано, керівники повстання розстріляні.

З 1918 року, після поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні, місто увійшло до складу Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 року — Королівство Югославія). З цього моменту місто стало називатися Котором офіційно (до тих пір в документах був прийнятий італійський варіант «Каттаро»). До 1922 року Бока Которська представляла собою самостійний округ зі столицею в Которі, а в 1922 році стала частиною зетського області (з 1929 року — Зетської бановини).

У 1920 році в Бока-Которську затоку зайшли кораблі із залишками армії барона Врангеля і російськими біженцями. У госпіталях, відкритих в районі Котора, біженці отримували медичну допомогу, а потім розселялися по території королівства.

 Морські ворота КотораДруга світова війна і післявоєнний період (з 1941)

Після капітуляції королівської Югославії під час Другої світової війни в 1941 році місто було з окуповане італійськими і німецькими військами. Муссоліні анексував території навколо Котора разом з іншими містами узбережжя Чорногорії та включив їх до складу Італії. Всі ці землі були частиною італійської «Губернії Далмації» (італ. Governatorato di Dalmazia) і називалися «Провінцією Каттаро» (італ. Provincia di Cattaro). Котор був звільнений в листопаді 1944 року. Нині дата звільнення (21.XI.1944) викарбувана в камені над головними воротами Старого Міста.

Після закінчення війни Котор, як частина Чорногорії, увійшов до складу відродженої Югославії, тепер уже комуністичної.

15 квітня 1979 на узбережжі Чорногорії стався потужний землетрус. Було близько 100 жертв. Половина старого міста була зруйнована, собор Св. Трифона пошкоджений. Після реставрації старе місто Котора був узятий під охорону ЮНЕСКО.

Під час громадянської війни в Югославії в 90-і роки XX століття в Которі військові дії не велися. Місто є частиною сучасної Чорногорії.

↑ Птолемей. «Географія» (Кн. 2, гл. 17.) ↑ Соколов Н. П. «Освіта Венеційської колоніальної імперії» (Гл. 5.1. Боротьба Венеції проти арабів)