Хоян (в'єт. Hội An,  вимовафайл) — місто провінційного підпорядкування в провінції Куангнам у центральному В'єтнамі. Населення — понад 120 тис. осіб, переважно в'єти, є невелика китайська громада. Площа — 60 км². 1999 року старе місто Хояну, що відноситься до XV—XIX століть, було внесено до списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як зразок добре збереженого торгового порту Південно-Східної Азії. Його планування та численні стародавні будівлі відображають місцевий та іноземний вплив на архітектуру та побут доколоніального В'єтнаму.

Хоян відбиває сплав культури корінних народів (чамів і в'єтів) з іноземними культурами (спочатку китайської та японської, пізніше — європейської). Через велику кількість прогулянкових і рибальських човнів, різних катерів, плавучих ресторанчиків, що переміщуються річкою та каналами, історичний центр Хояну часто називають «в'єтнамською Венецією». Місто є відправною точкою для екскурсій, що прямують у...Читати далі

Хоян (в'єт. Hội An,  вимовафайл) — місто провінційного підпорядкування в провінції Куангнам у центральному В'єтнамі. Населення — понад 120 тис. осіб, переважно в'єти, є невелика китайська громада. Площа — 60 км². 1999 року старе місто Хояну, що відноситься до XV—XIX століть, було внесено до списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як зразок добре збереженого торгового порту Південно-Східної Азії. Його планування та численні стародавні будівлі відображають місцевий та іноземний вплив на архітектуру та побут доколоніального В'єтнаму.

Хоян відбиває сплав культури корінних народів (чамів і в'єтів) з іноземними культурами (спочатку китайської та японської, пізніше — європейської). Через велику кількість прогулянкових і рибальських човнів, різних катерів, плавучих ресторанчиків, що переміщуються річкою та каналами, історичний центр Хояну часто називають «в'єтнамською Венецією». Місто є відправною точкою для екскурсій, що прямують у розташовані поруч чамські комплекси Мішон та Донґзионґ.

Проісторичні часи

У давнину землі сучасного Хояну входили під вплив культури Сахюїнь. До археологічних реліквій останнього періоду культури Сахюїнь (200 рік до н. е. — 200 рік н. е.) відносяться похоронні глеки, знаряддя, кам'яні прикраси, кераміка, скляні та металеві вироби. Усіх їх було знайдено в околицях районів Камха, Тханьха, Камфо та Камтхань. Люди культури Сахюїнь вели торгівлю з Китаєм, центральним та південним В'єтнамом, про що свідчать знайдені китайські мідні монети та залізні предмети, що відносяться до Донґшонської культури та культури Бапному[1][2]. Археологічні розкопки в селі Байонґ показали, що Чамські острови, розташовані поряд із Хояном, були заселені понад 3000 років тому[1].

Чамська доба

У перші століття нашої ери культуру Сахюїнь змінили нахожі австронезійці-чами, що посіли узбережжя центрального В'єтнаму. Хоян, відомий тоді як Ламапфо, був найбільшим містом царства Лін'ї, столиця якого, Сімхапура, розташовувалася на місці сучасного містечка Чакієу (на півдорозі між сучасним Хояном і Мішоном). IV століття правлячі кола Лін'ї зазнали індійського культурного впливу та прийняли індуїзм. Ламапфо був найбільшим портом чамських земель, котрий брав участь у жвавій міжнародній торгівлі та служив важливим перевантажним пунктом на торговому шляху між південним Китаєм у східній Індії[3][1][2][4].

Розквіту Хояна сприяла близькість Мішону — головного релігійного (шиваїтського) осередку країни чамів. Влада періодично переходила від однієї приморської області в іншу, але незмінним залишався статус Мішону, розташованого в долині річки Тхубон. Тут проводилися найважливіші царські церемонії, що сприяло релігійному та культурному зближенню розрізненого населення Чампи, появі спільних цінностей та суспільної інтеграції мешканців відділених долин[5].

За другої половини IX століття столицею Чампи стало місто Індрапура, де було збудовано величний комплекс Донґзионґ (руїни міста та храмового міста розташовані на території сучасного повіту Тханґбінь, на південь від Хояну). Скориставшись відносною стабільністю IX—X століть, чамські царі включили свої порти до морського Великого шовкового шляху та розбагатіли на посередницькій торгівлі. Тоді ж процвітала морська торгівля між імперією Тан й Аббасидським халіфатом, а порти Чампи славилися тим, що справно постачали прісною водою, харчем і спорядженням торгові судна, що заходили до них. Китайські ченці побудували X століття в Хояні храм, присвячений богині Амітабгі (його відвідували китайські купці і матроси, що заходили в порт). Одна частина чамських мореплавців перевозила товари між Китаєм та Індією (шовк, прянощі, порцеляну, слонову кістку, золото, каламбак та алое), інша частина промишляла піратством у Південнокитайському морі[6][7][8][9][10].

 
Постать Ґандгари ІХ століття. Хоянський музей історії та культури

До порту Ламапфо заходили китайські, арабські та перські судна, тут торгували шовком, перлами, панцирами черепах та цінними сортами деревини. Серед знайдених у Хояні артефактів чамської доби — підмур'я будівель, колодязі, залишки храму в селі Камтхань, кам'яні постаті, зокрема танцюючого Ґандгари і бога удачі Кубери, а також глиняний посуд та кераміка з Китаю та Близького Сходу, квіти тощо. З Ламапфо товари прямували до столиці Індрапуру, а паломники — до Мішона[1].

За часів династії Мін (XIV—XV століття) Чампа входила до найважливіших торгових партнерів Китаю[11]. Згідно з китайськими джерелами, через високі податки порти Чампи мали не надто хорошу славу серед купців і капітанів судів. Усі кораблі, що заходили до Хояну, повинні були вивантажитися в порту. Усі вантажі окремі чиновники записували на пергаменті, після чого вилучали п'яту частину на користь царської казни. Більшість товарів, якими торгували в портах Чампи, була іноземного походження і не призначалася для внутрішнього ринку. Чами були швидше мореплавцями та посередниками, ніж купцями[7][12].

Китайські купці, які прибували до Чампи при погожому вітрі, потім два місяці були змушені чекати, поки мусон почне дмухати у зворотний бік. Це сприяло тому, що в чамських портах з'являлися особливі квартали, в котрих жили китайські купці і моряки, будувалися контори китайських гільдій і земляцтв, китайські склади, двори, житлові будинки і храми. У X—XV століттях найбільшим перевантажним пунктом Чампи був Хоян. В очікуванні хорошої погоди та ходових вітрів у цьому порту постійно знаходилося багато іноземних моряків та торговців, деякі з яких одружилися з місцевими жінками. Згодом тоннаж суден ставав більшим, а гирло річки Тхубон заносило піском, і поступово морська торгівля перебазувалася в сусідній Дананґ[13][14][15].

1402 року під загрозою масованого вторгнення чамський цар поступився в'єтам північну частину нинішньої провінції Куангнам. Однак в'єти не зупинилися на досягнутому, вони направили потік переселенців у південну частину Куанґнаму, а також загарбали північну частину провінції Куанґнґай. На чолі місцевого населення в'єти ставили чамських князів, що перейшли на бік переможців, а незадоволених чамських селян утихомирювали податковими послабленнями та роздачею землі. Лише чергова китайська обсада Дайв'єту (1407—1427) ненадовго призупинила просування в'єтів на південь. Заселення та асиміляція чамських земель були настільки масштабними та успішними, що коли 1433 року чами виступили у похід на Дайв'єт, більшість жителів Куанґнаму боролися вже на боці в'єтського імператора[16][1].

Дайв'єтська доба

Відповідно до сімейних літописів, XV століття Хоян та навколишні землі заселили вихідці з Тханьхоа, Нгеану і Хатіню, у тому числі й члени кланів Чан, Нґуєн, Хуїнь та Ле. В'єти змішувалися з чамами і займалися переважно заливним рисівництвом і риболовлею. Згодом стали з'являтися ремісничі села та квартали, що спеціалізувалися на окремих виробах. Деякі з цих селищ збереглися досі, наприклад, село різьбярів по дереву Кімбонґ або село гончарів Тханьха[17].

 
Файфо наприкінці XVIII ст. Автор — Джон Барроу

У XV—XVIII століттях Хоян був ожвавленим морським портом династій Ле і Нґуєн, сюди часто заходили китайські, японські, малайські, індійські, а також португальські та нідерландські купці. 1535 року у Файфо з Дананґу прибув перший європеєць — португальський капітан Антоніо де Фаріа, який шукав місце для нової колонії на кшталт Макао або Ґоа. Після нього іспанські та португальські францисканці та домініканці намагалися влаштуватися в Хояні, але так і не змогли закріпитися у місті надовго[18][19].

Наприкінці XVI століття один із нґуєнських князів, Нґуєн Хоанґ, став незалежним правителем центрального В'єтнаму і суттєво розширив порт Хояну. Нґуєни були відкриті для зовнішніх зв'язків, аніж їхні суперники Чині, вони вели наснажену торгівлю з Китаєм, Японією та португальцями. Нґуєни потребували сучасну зброю, яку їм постачали португальці, й у відповідь дозволили тим 1615 року заснувати у Файфо єзуїтську місію. 1617 року Файфо як довірена особа сьоґуна Токуґави відвідував англієць Вільям Адамс. У 1624 і 1640 роках у Файфо побував французький єзуїт Александр де Род, який розробив писемність куокнґи на основі латинського алфавіту. Однак Нґуєни вважали його місіонерську діяльність небезпечною та вигнали з країни[20][21][22][23].

Поступово Хоян перетворився на один із найбільших портів Східної Азії, тут склалися процвітаючі квартали китайських та японських торговців. Через Хоян ішли товари з Європи та Індії до Китаю та Японії. Унаслідок дослідження потонулих кораблів було виявлено в'єтнамську й іншу азіатську кераміку, яку перевозили з Хояну до Єгипту[24]. Процвітанню Хояну сприяла і зовнішньоторговельна політика імперії Мін. Китай заборонив прямий експорт деяких товарів до Японії, через що японські купці періодів Адзуті-Момояма та раннього Едо (до початку другої третини XVII століття) були змушені обходити цю заборону та купувати китайські товари в Хояні[17][25].

 
Японський міст

Присутність іноземних купців у Хояні (Файфо) була настільки значною, що вже до кінця XVI — початку XVII століття у місті існували китайська та японська факторії. Їх поділяв канал, через який японці 1593 року перекинули критий міст (пізніше споруда, що отримала назву «Японський міст», неодноразово відновлювали представники китайської громади). Кожна факторія мала свого керуючого, який представляв інтереси громади перед в'єтською владою, і свої збори внутрішніх правил[17].

Згідно з описом китайського буддійського ченця Ши Дашаня, який відвідав Хоян навесні 1695 року по дорозі до двору Нґуєнів у Хюе, місто було ожвавленим порт, куди з'їжджалися купці з усієї Азії. Головна торгова вулиця довжиною близько чотирьох лі (сучасні вулиці Чанфу і Нґуєнзуйх'єу) йшла вздовж річки Тхубон і була забудована обіруч будинками, в котрих мешкали вихідці з Південного Китаю — фуцзяньці, ґуандунці (кантонці), чаочжоусці і хайнаньці. Вулиця закінчувалася біля Японського мосту, за яким розкинувся район Камфо. На іншому березі пришвартовувалися іноземні кораблі, з котрих всілякі товари вивантажувалися на пристань[17].

Окрім китайців та японців, у другій половині XVII — першій половині XVIII століття частими гостями у Файфо були нідерландці, французи, іспанці і португальці, деякі з котрих також мали у місті невеликі факторії. Водночас із європейськими торговцями у Файфо діяли і католицькі місіонери з різних чернечих орденів[22].

На початку 1770-х років спалахнуло повстання тайшонів, спрямоване проти Нґуєнів. Незабаром Чині розбили ослаблених Нґуєнів і захопили Хюе, проте 1786 року самі були розбиті тайшонами. Після встановлення влади династії Тайшон сусідній Дананґ отримав торговельні привілеї. Разом із замулюванням гирла річки Тхубон піднесення Дананґу завдало сильного удару по процвітанню Хояну. 1787 року було підписано Версальський договір, за яким французи обіцяли відновити владу правителя Нґуєн Фук Аня, а натомість отримували порт Хоян і ряд привілеїв. Утім договір не було здійснено через революцію, що спалахнула у Франції. 1802 року армія Нґуєн Фук Аня за підтримки французьких радників та інструкторів остаточно розбила тайшонів, а його самого було короновано у Хюе як перший імператор династії Нґуєн[26][22][27].

В подяку за військову допомогу новий імператор, який взяв собі ім'я Нґуен Тхе, надав французам виняткові торгові преференції в порту Дананґу. З початку ХІХ століття Хоян переживав час економічного застою. Проте скорочення доходів місцевих торговців багато в чому дозволило зберегти незайману історичну забудову. Через відсутність ресурсів купці не перебудовували старі дерев'яні будинки і дуже рідко застосовували при реконструкції сучасні матеріали[28][2].

Дайнамська доба

За Дайнамських часів (1802—1945) династія Нґуєн активно розвивала свою столицю Хюе та головний порт Дананґ, а сусідній Хоян перебував у тіні цих ростучих міст. Проте китайські торговці продовжували відвідувати Хоян, де продавали свої товари чи обмінювали їх у місцеві ремісничі вироби. Під час сезону тайфунів (з серпня по жовтень) китайські купці та моряки тривалий час затримувалися у місті, зав'язуючи стосунки з місцевим населенням. Деякі китайці одружилися з місцевими жінками і засновували в Хояні торгові компанії. Головні торгові вулиці Чанфу, Нґуєнзуйх'єу та Нґуєнтхайхок рясніли китайськими крамницями, складами привізних товарів та експортно-імпортними конторами[22].

1884 року французи отримали контроль над Аннамом й усім В'єтнамом, які в 1887—1954 роках входили до складу Французького Індокитаю. У колоніальний період Хоян став одним із центрів націоналістичного руху провінції Куангнам, 1927 року в місті було засновано Асоціацію молодих в'єтнамських революціонерів. 1940 року, згідно з угодою з режимом Віші, В'єтнам перейшов під контроль Японії, яка господарювала в країні до Серпневої революції 1945 року. Жителі Хояну та навколишніх сіл брали активну участь у революції, за що 22 серпня 1998 року місто отримало почесне звання «Героя народних збройних сил»[29].

Сьогочасність

Після закінчення Другої світової війни посилилося протистояння між націоналістами з В'єтміню та французькими колоніальними силами, апогеєм якого стала битва при Д'єнб'єнфу 1954 року. Перемога В'єтміня призвела до розколу країни на Північний і Південний В'єтнам, а демілітаризована зона між ними розташовувалась на північ від Хояну. Під час В'єтнамської війни (1959—1975) неподалік Хояну відбувалися великі озброєні зіткнення (наприклад, битва за Хюе в січні — березні 1968 року і битва за Кхамдик у травні 1968 року), але саме місто сильно не постраждало. Через це сюди стікалися численні біженці, які рятувалися від репресій та воєнних дій. 1964 року в Хояні було відновлено католицький собор, первісно побудований 1903 року французькими місіонерами (в місто бігло багато в'єтнамських католиків, яких на півночі переслідували комуністи). У березні 1975 року під час Весняного наступу північно-в'єтнамські війська захопили Хюе, Дананґ і Хоян[30][31].

 
Один із храмів старого міста

У лютому 1979 року спалахнула Китайсько-в'єтнамська війна, яка опосередковано торкнулася і китайської громади Хояну (після закінчення війни влада піддала репресіям усіх китайців В'єтнаму). 1985 року старе місто Хояну було оголошено об'єктом національної культурної спадщини. Його стародавня забудова, що є державною власністю, охороняється законом про культурну спадщину (прийнято 2001 року та доповнено у 2009 року) та законом про туризм (прийнято 2005 року)[28][30].

1999 року старе місто Хояну було внесено до списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Фінансові вливання дозволили містянам відреставрувати частину старовинних будинків та перетворити центральні квартали на пішохідну зону (щоправда, відкриту для велосипедів та мопедів). Туристичний бум, що розпочався в середині 1980-х років і помітно зріс з кінця 1990-х років, істотно змінив до цього спокійний устрій тихого сільського містечка, а також структуру його економіки та зайнятості населення[30].

2000 року недалеко від узбережжя Хояну завершилися масштабні підводні розкопки на місці судна з в'єтнамською керамікою XV століття (у них брали участь фахівці Національного музею в'єтнамської історії та морські археологи Оксфордського університету). На поверхню вдалося підняти понад 250 тис. непошкоджених керамічних виробів[32][33][34][35]. У серпні 2000 року за успіхи у справі реконструкції історичної спадщини було надано Хояну звання «місто-герой соціалістичної праці»[2].

У листопаді 2017 року Хоян серйозно постраждав від тайфуну Дамрей: було затоплено багато вулиць, храмів та перших поверхів історичних будівель[36].

а б в г д Hoi An, 2008, с. 3. а б в г History (англ.). The Center for Culture and Sports of Hoi An City. Архів оригіналу за 7 грудня 2021. Процитовано 7 грудня 2021.  Швейер, 2014, с. 169—170. Di Michael A. Giovine. The Heritage-scape: UNESCO, World Heritage, and Tourism. — Lexington Books, 2009. — P. 262. — ISBN 9780739114353. Tarling, 1999, с. 254. Швейер, 2014, с. 166. а б Tarling, 1999, с. 256. Hardy, Cucarzi & Zolese, 2009, с. 111. Glover, 2004, с. 209. (англ.) Philip Taylor. Modernity and Re-enchantment: Religion in Post-revolutionary Vietnam. — Institute of Southeast Asian Studies, 2007. — P. 260. — ISBN 9789812304407. Hamashita, 2013, с. 15. Швейер, 2014, с. 166—167. Швейер, 2014, с. 167—168. Tarling, 1999, с. 256—257. Ooi, 2004, с. 322. Швейер, 2014, с. 33, 54. а б в г Hoi An, 2008, с. 4. Tucker, 1999, с. 22. (англ.) Hoang Anh Tuan. Silk for Silver: Dutch-Vietnamese relations, 1637-1700. — BRILL, 2007. — P. 61—63. — ISBN 9789047421696. (англ.) Roland Jacques. Portuguese Pioneers of Vietnamese Linguistics prior to 1650. — Bangkok : Orchid Press, 2002. — P. 28. (фр.) Françoise Fauconnet-Buzelin. Aux sources des Missions étrangères: Pierre Lambert de la Motte (1624-1679). — Paris : Editions Perrin, 2006. — P. 59. — ISBN 2-262-02528-2. а б в г Hoi An, 2008, с. 5. (англ.) Laura Jarnagin. Portuguese and Luso-Asian Legacies in Southeast Asia, 1511-2011: Culture and identity in the Luso-Asian world, tenacities & plasticities. — Institute of Southeast Asian Studies, 2012. — P. 21—23. — ISBN 9789814345507. (англ.) Tana Li. Nguyễn Cochinchina: Southern Vietnam in the Seventeenth and Eighteenth Centuries. — SEAP Publications, 1998. — P. 69. — ISBN 9780877277224. (англ.) Michael C. Howard. Textiles and Clothing of Việt Nam: A History. — McFarland, 2016. — P. 73—74. — ISBN 9781476624402. Мхитарян, 1980, с. 122-123, 132. (англ.) Ben Kiernan. Viet Nam: A History from Earliest Times to the Present. — Oxford University Press, 2017. — P. 252. — ISBN 9780195160765. а б Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою автопосилання7 не вказано текст Hoi An, 2008, с. 5—6. а б в Hoi An, 2008, с. 6. (англ.) Hoi An Cathedral. Frommer Media. Архів оригіналу за 9 грудня 2021. Процитовано 7 грудня 2021.  (англ.) Frank Pope. Dragon Sea: A True Tale of Treasure, Archeology, and Greed off the Coast of Vietnam. — Houghton Mifflin Harcourt, 2014. — P. 168—193. — ISBN 9780547538969. (англ.) What Lies Beneath. The New York Times. 2007. Архів оригіналу за 7 грудня 2021. Процитовано 7 грудня 2021.  (англ.) John H. Stubbs, Robert G. Thomson. Architectural Conservation in Asia: National Experiences and Practice. — Taylor & Francis, 2016. — P. 254. — ISBN 9781317406198. (англ.) Tran Ky Phuong, Bruce Lockhart. The Cham of Vietnam: History, Society and Art. — NUS Press, 2011. — P. 218. — ISBN 9789971694593. (англ.) Vietnam's historic Hoi An flooded as typhoon death toll rises. South China Morning Post. Архів оригіналу за 7 грудня 2021. Процитовано 7 грудня 2021. 
Photographies by:
This Photo was taken by Supanut Arunoprayote. Feel free to use any of my images, but please mentio - CC BY 4.0
Mstyslav Chernov - CC BY-SA 3.0
dronepicr - CC BY 2.0
rhjpage - CC BY 2.0
Statistics: Position
4402
Statistics: Rank
24252

Коментувати

Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсиланням спаму.

Безпека
289613574Click/tap this sequence: 3465

Google street view

Where can you sleep near Хоян ?

Booking.com
487.425 visits in total, 9.187 Points of interest, 404 Місця призначення, 51 visits today.