Прості захищені маршрути, з драбинами та базовим захистом (напр. мотузками), ймовірно століттями існували в Альпах, допомагаючи поєднати гірські поселення з високогірними пасовищами.

Те, що можна назвати попередниками сучасних віа феррата, оформилось при зростанні дослідження Альп та туризму в них у 19-му сторіччі. Так, 1843 року під керівництвом Фрідріха Зімоні була побудована тропа на Дахштайн, яка включала ряд допоміжних заходів для скелелазіння — залізні болти, вирізані виступи для ніг та мотузки[1], 1869 року між вершинами Ґросглокнера була облаштована мотузка, а 1873 року закріплений захист був облаштований на Цугшпітце. В Піренеях, залізні допоміжні засоби для скелелазіння були встановлені на Пік дю Міді д'Осо (1880 р.) та на Ордеса (1881 р.). В Північних Вапнякових Альпах першими маршрутами, які досі використовуються як віа феррата були Хайльброннська Тропа в Німецьких Альгауських Альпах (1899 р.), Еггерштайг (1903 р.) та Вільдауерштайг (1911 р.) на гряді Вільдер Кайзер в Австрії[2]. У Доломітах гірський маршрут вгору по західній гряді Мармолада був облаштований 1903 року, а Посснекерська Тропа вгору Піц Селва у гірському масиві Селла була завершена перед Першою Світовою Війною[3].

Доломітові Альпи до 1914 року входили до Австро-Угорської Імперії, а під час війни Австрія була частиною Центральних держав. 1915 року Італія приєдналася до альянсу Британії, Франції та Росії та оголосила війну Центральним державам. Значна кількість австрійських військ на той час перебувала в Росії, а тому Австрія негайно відійшла до захисної лінії у Доломітах і до кінця 1917 року австрійці (за підтримки військ Південної Німеччини) запекло воювали з італійцями у горах Доломітів, і не лише один проти одного, а й з важкими природними умовами. Обидві сторони намагалися отримати контроль над вершинами для облаштування спостережних постів та вогневих точок. Для того, щоб допомогти військам пересуватися на великих висотах у складних умовах обривчастих гір, до скель були прикріплені постійні мотузки та драбини. Також були намагання створити та контролювати тунелі під вершинами, щоб здійснювати напади через них. І до сьогодні поруч з віа феррата в цих горах можна побачити окопи, траншеї та інші свідчення Першої Світової Війни. На 5 Торрі облаштовано великий військовий музей на відкритому повітрі, так само як і довкола Лагацуої (італ. Lagazuoi), де точилися запеклі бої. Ця мережа військових віа феррата була дбайливо реставрована у останній третині 20-го сторіччя: сталевий кабель замінив мотузки, залізні драбини та металеві сходинки, закріплені у скелі, замінили ненадійні дерев'яні, які використовувались військами. Цими маршрутами зараз опікується Club Alpino Italiano (CAI; Італійський Альпійський Клуб).

У 1930-ті роки, Societa Alpinistica Trentina (SAT) разом з CAI розпочали процес скорочення та покращення доступу до популярних скелелазних маршрутів у Брентських Доломітах шляхом встановлення штучних допоміжних засобів та захисту. Таким чином були поєднані природні маршрути по скелях і почався розвиток системи маршрутів, робота, яка продовжилась після Другої світової війни. Віа делле Боккетте була відкрита гірськими туристами і поступово отримала репутацію класичної віа феррата[4]. При розробці цієї віа феррата дотримувались певної етики — мінімальна кількість скелелазних допоміжних засобів і маршрут не доходить до жодної вершини, — підхід, якого не завжди дотримуються сучасні віа феррата. Таким чином віа делле Боккете допомогла поширенню ідеї віа феррата як самостійного виду туризму, а не лише засобу для досягнення вершин[3].

Популярність віа феррата продовжувала зростати. У 1970-80-ті роки розвиток відбувався переважно на традиційних територіях (Доломітах та Північних Вапнякових Альпах), а нові маршрути переважно розроблялись спільнотою скелелазів, часто з активним залученням відповідних Альпійських Клубів. У 1990-ті та 2000-ті роки розвиток став більш комерційним з залученням більшої кількості організацій — віа феррата почали сприймати як корисний спосіб збільшити туризм та кількість атракціонів, доступних для відвідувачів, і, крім Альпіських клубів, їх почали створювати місцеві спільноти, організації дозвілля, оператори канатних доріг, гірських прихистків та інші. Поступово вони почали поширюватись за межі традиційних територій на решту Альп та на інші гірські регіони. Перші віа феррата у Франції були створені 1988 року, а до 2003 року їх було вже більше 100[5].

Хоча продовжували створювати високогірні віа феррата, сучасний етап розвитку породив і більш «спортивні» маршрути, часто ближчі до дна долин і більш складні, з надзвичайно крутими секціями, які потребують значної фізичної сили. Також були створені нетрадиційні маршрути — поруч з водоспадами або у каньйонах, чи з використанням підвісних мостів або спуском на тросі, з метою збільшення привабливості для відвідувачів. Поступово проходження віа феррата стало окремим видом гірського туризму, з власною системою складності, спорядженнями, путівниками та ентузіастами.