Залишки поселень людей на території сучасної Словаччини відомі з часів палеоліту[1]. На початку нової ери територію сучасної Словаччини, заселену доти кельтами, опанували германські квади, у другій половині II століття південно-західну частину країни опанували римляни.

У III—IV століттях нової ери Словаччину заселили слов'яни, які внаслідок Великого переселення народів стали провідним етнічним елементом. У VII столітті західна частина Словаччини входила до складу ранньофеодальної держави слов'ян, держави Само[1]. У IX столітті на території західної і центральної Словаччини виникло Нітранське князівство з Прібіною на чолі. З приходом просвітителів Кирила і Мефодія розпочалася християнізація Словаччини.

З 863 року до початку X століття Словаччина була разом із Моравією ядром Великоморавської держави (найбільший розквіт за часів князювання Святоплука I), після її занепаду — об'єктом боротьби чеського, польського та угорського королівств, яке остаточно опанувало Словаччину в другій половині XI століття.

У складі Угорського королівства Словаччина не являла собою окремої адміністративно-територіальної одиниці, але була поділена, як усе королівство, на комітати (жупи). Поступово Словаччина зазнавала зугорщування (мадяризації): в її південній частині селилися угорці, вищі прошарки населення мадяризувалися; водночас ослабли зв'язки з Чехією, від якої Словаччина була відокремлена державним кордоном. У XII—XIII століттях у Словаччині виникли потужні німецькі поселення, які були осередками гірництва і торгівлі. Гуситський рух сприяв активізації національно-визвольного руху і антифеодальної боротьби в Словаччині в XV столітті[1]. 1514 року селянство брало участь у повстанні Дожі Дєрдя.

Після Битви при Могачі 1526 року разом з Угорщиною, увійшла до складу монархії Габсбурґів. Від 1540 року, понад 150 років була тереном воєн із турками.

Антислов'янська політика німецьких католиків під крилом Габсбургів викликала опір словацького народу, розвиток антигабзбурзького й антикатолицького руху, на початку XVII століття Словаччиною ширився реформацький рух. Усе століття постійно відбувалися як селянські повстання (1618, 1631—1632, 1648, 1660, повстання Ференца Ракоці 1703—1711 років), так і виступи міської бідноти, ремісників (1606, 1609, 1626, 1632, 1640)[1].

У другій половині XIX столітті під впливом розвитку промисловості, капіталістичних відносин і чеського національного відродження, почалося і словацьке національне піднесення. З 1840-х років, завдяки Людовиту Штуру, витворилася словацька літературна мова (доти нею була чеська або «словакізована чеська»). Деякі пільги для словацького руху (зокрема з 1848 року) були скасовані по перебудові Габсбурзької монархії на дуалістичну Австро-Угорщину 1867 року[1]. На Словаччину було поширено політику мадяризації. Зубожілі словацькі селяни масово емігрували за океан, головним чином до США.

У січні 1918 року робітники підприємств Словаччини брали участь у загальному страйку Австро-Угорщини[1]. У США, в Піттсбурзі 30 травня 1918 року словацькі еміграційні діячі уклали договір із чеськими діячами, яких очолював Томаш Масарик, про створення чехо-словацької держави на федеративних засадах.

16 червня 1919 року східну частину Словаччини зайняли війська Угорської Радянської Республіки, в Пряшеві було проголошено Словацьку Радянську Республіку (словац. Slovenská republika rád, угор. Szlovák Tanácsköztársaság), яку очолив чеський журналіст Антонін Яноушек. Держава проіснувала до 7 липня й була розгромлена чеським військом за допомогою інтервенціоністських військ сусідніх країн.

На підставі мирного договору з Угорщиною у Тріаноні 4 липня 1920 року до складу Словаччини увійшла також частина угорської етнічної території. Західну частину історичного Закарпаття підпорядковано адміністративному управлінню Словаччини. У новопосталій Чехо-Словаччині чехи не здійснили договору у справі автономії Словаччини, натомість висунуто концепцію однорідного чехо-словацького народу і мови, що стало джерелом чехо-словацького конфлікту.

Сепаратистський рух словаків репрезентувала передусім Словацька народна партія на чолі з Андрієм Глінкою. Восени 1938 року у Словаччині введено широку автономію, але в результаті Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року південна і східна Словаччина (11 927 км², з яких 1537 км² територія Карпатської України), населена переважно угорцями, відійшла до хортиської Угорщини. Столиця Карпатської України переїхала до Хуста[2].

14 березня 1939 року Словаччина проголосила державну незалежність у союзі з Німеччиною. Авторитарна влада була зосереджена в руках Словацької народної партії на чолі з президентом Йозефом Тисо та прем'єр-міністром Войтехом Тукою. Словаччина брала участь у війні Німеччини з Польщею й СРСР як союзник першої. У серпні 1944 року в центральній Словаччині, при допомозі радянських партизанів, вибухнуло повстання проти уряду Тисо, але його придушило німецьке військо[1].

Навесні 1945 року всю Словаччину зайняло радянське військо, 4 квітня 1945 року радянські війська зайняли Братиславу. 5 квітня в місті Кошицях прийнята Кошицька програма урядування Національного фронту чехів і словаків, яка проголосила принцип рівноправності чеської і словацької націй[1]. Словаччина у межах до 1938 року стала знов складовою частиною Чехословаччини. На теренах Словаччині були збережені органи національного самоврядування, що виникли під час війни — Словацька національна рада і національні комітети на місцях (чехи не мали таких органів).

У лютому 1948 року (словац. Víťazný február) внаслідок затяжної урядової кризи і державного заколоту до влади в Чехословаччині прийшла комуністична партія на чолі з комуністом Клементом Готвальдом.

У 1968 році спроби внутрішнього реформування Комуністичної партії Чехословаччини («Празька весна» Александра Дубчека) були придушені збройною силою Організації Варшавського договору. У жовтні 1968 року був прийнятий новий Конституційний закон про утворення Чехо-Словацької Федерації, який набув чинності 1 січня 1969 року. Словаччина отримала статус «соціалістичної республіки» і становила разом із Чеською Соціалістичною Республікою федеративну Чехо-Словацьку державу[1].

Продемократичні демонстрації в Празі й Братиславі в листопаді 1989 призвели до створення нових політичних партій, у грудні був створений новий коаліційний уряд, Вацлав Гавел був призначений президентом і був переобраний на багатопартійних виборах 1990 року. У березні 1990 року країна була переформатована на Чеську і Словацьку Федеративну Республіку. 1991 року став наростати чеський і словацький сепаратизм, радянські війська були виведені. У 1992 році президент Гавел пішов у відставку, а представники найбільших партій прийняли рішення про розподіл Чехословаччини на дві окремі держави. 1 січня 1993 року Словацька республіка стала самостійною державою. 29 березня 2004 року Словаччина увійшла до складу НАТО, а 1 травня вступила до ЄС.