Військові човни маорі. За переказами саме такі човни використовували перші переселенці з Полінезії. Малюнок XIX століття.

Відкривачами Нової Зеландії слід вважати вихідців зі Східної Полінезії, що почали освоєння цих островів імовірно в XI—XIV століттях. Кілька хвиль переселень і послідовний розвиток на нових територіях створили дві багато в чому схожі культури й народи, які самостійно розвивалися і мали самоназви маорі (маор. Māori) та моріорі (маор. Moriori). Моріорі компактно мешкали на островах архіпелагу Чатем, а маорі заселяли Північний і Південний острови.

У маорі досі збереглися легенди про полінезійського мореплавця Ку́пе (маор. Kupe), що здійснив першу подорож до цих островів на легкому катамарані в середині X століття. Він першим зійшов на ці береги, які на той час були безлюдними. Відповідно до цих легенд, кілька поколінь по тому великий флот з океанських каное залишив ці острови, щоб колонізувати нові землі. Існування самого Купе й флоту колонізаторів заперечується деякими дослідниками, але археологічні знахідки підтверджують історію полінезійського освоєння.

Перших європейців, що потрапили на ці землі, зустрічали саме маорі.

Див. також: Корінне населення, Мова маорі та Традиційне мистецтво маорі.

 

Новозеландські земельні війни. Малюнок, 1868 рік.

 

Медаль — За службу Новій Зеландії в 1939—1945 роках

Голландський мандрівник Абель Тасман (нід. Abel Janszoon Tasman) був першим європейцем, який побачив береги Нової Зеландії 1642 року.

Британський мореплавець капітан Джеймс Кук (англ. James Cook) відвідав і обстежив острови в 1768 році. Саме ця подорож поклала початок періоду активного освоєння островів європейцями, першими з яких стали китобої, місіонери й торговці, що облаштовували свої невеликі та нечисленні поселення в переважно вздовж берегової лінії.

1840 року, у зв'язку зі зростанням інтересу Франції до колонізації Нової Зеландії Велика Британія призначає свого першого лейтенант-губернатора в країні. Ним став Вільям Гобсон (англ. William Hobson). 6 лютого того ж року за його участі був укладений договір, що дістав за місцем його підписання назву Договір Вайтангі[1]. Попри те, що англійська версія договору та його переклад на мову маорі разюче відрізнялися один від одного і припускали значні різночитання, він став основою створення нової держави і його дотримуються досі. Відповідно до договору, Нова Зеландія переходила у володіння британської монархії, але при цьому для маорі гарантувалося дотримання всіх їхніх прав, включаючи майнові.

Договір став базою для створення умов, що сприяли співпраці та розвитку відносин між європейськими поселенцями та племенами маорі. Водночас розвиток торгівлі, поліпшення умов життя і доступність придбання вогнепальної зброї для маорі підвищили увагу до земельних суперечок (війн) (англ. New Zealand Land Wars), у результаті яких маорі втратили більшу частину своїх земель.

Наступним за Гобсоном губернатором Нової Зеландії став Роберт Фіцрой, протести проти стилю управління якого привели до його відставки (18 листопада 1845).

Сепаратистські тенденції серед маорі тривали до самого початку XX століття, але завдяки грамотній політиці новозеландської влади, і не в останню чергу — зусиллям прем'єр-міністра Р. Седдона й політика-маорі Дж. Керролла, сепаратистський рух втратив підтримку. Припиненням активного сепаратизму умовно вважається дата розпуску Парламенту маорі 1902 року.

У середині 1850-х років Нова Зеландія здобула права обмеженого самоврядування, а до кінця 90-х років того ж століття фактично стала незалежною державою. 1893 року Нова Зеландія стала першою країною у світі, яка надала рівні виборчі права жінкам.

1901 року Нова Зеландія відмовилася від можливого приєднання до Австралійського Союзу, а 1907 року, слідом за Канадою й Австралією була проголошена самостійним домініоном. Попри те, що протягом тривалого часу, як і всі домініони Британської Імперії, країна мала незалежне управління, розвинену економіку, власну внутрішню й зовнішню політику, формально вона стала цілком самостійною державою лише 1947 року. 25 листопада 1947 року було ухвалено Закон про ухвалення Вестмінстерського Статуту (Statute of Westminster Adoption Act 1947). Саме тоді країна формально погодилася на запропоновану Великою Британією відповідно до Вестмінстерського Статуту 1931 року (Statute of Westminster 1931) повну самостійність. Процес закріплення самостійності держави завершився лише 1986 року, коли в результаті конституційної кризи було ухвалено Конституційний Акт 1986 року (Constitution Act 1986).

Нова Зеландія брала активну участь у Першій світовій війні. У період 1914—1918 років близько 103 000 новозеландців входили до складу бойових підрозділів новозеландської й британської армії (з них близько 3000 становили маорі й представники інших тихоокеанських народів). Багато жінок попрямували на європейський фронт як медичні сестри. 16 697 новозеландців загинули в боях, а ще 41 317 дістали поранення. Під час бойових дій Нова Зеландія окупувала Німецьке Самоа (пізніше Західне Самоа і нині Самоа), і аж до здобуття незалежності 1962 року ці острови перебували під управлінням Нової Зеландії.

Однією з перших, вже 3 вересня 1939 року, Нова Зеландія оголосила про свій вступ у Другу світову війну. Сформований у перші дні війни 2-й новозеландський експедиційний корпус дістав бойове хрещення вже у лютому 1940 року в Єгипті і до кінця війни входив до складу 8-ї армії Великої Британії. Близько 140 000 новозеландців взяли безпосередню участь у боях в Європі, у Північній Африці, на Близькому Сході й на Тихому океані, а ще близько 100 000 осіб служили в складі підрозділів національної оборони на території країни. Частини новозеландської армії брали участь в окупації Японії, а авіаційні підрозділи брали участь в авіамості з постачання Західного Берліна під час його блокади радянськими військами у 1948—1949 роках.

 

Набережна центральної частини Окленда.

Розвиток світу в повоєнні роки хоча й зберіг традиційно дружні відносини Нової Зеландії з Великою Британією, тим не менш призвів до того, що США стали основним економічним, політичним і військовим партнером. Відображенням нових реалій світового устрою стало створення у 1951 році Тихоокеанського пакту безпеки (АНЗЮС), до якого увійшли Нова Зеландія, Австралія і США. Первинним завданням цього пакту стала координація співпраці з безпеки в Тихому океані, а пізніше сфера його діяльності розширилася й на Індійський океан.

1954 року Нова Зеландія спільно з Австралією, Францією, Пакистаном, Філіппінами, Таїландом, Великою Британією і США увійшла до Організації договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), основним завданням якої стала протидія військовому впливу СРСР і країн соціалістичного табору в Південно-Східній Азії.

Маючи унікальне регіональне й економічне становище в Тихоокеанському регіоні, 1984 року Нова Зеландія кардинально змінила свою військову доктрину, участь в оборонних ініціативах і свою військову політику. Враховуючи потенційну небезпеку, Нова Зеландія ввела заборону на перебування у своїх територіальних водах кораблів з ядерним озброєнням і ядерними енергетичними установками. Оскільки таке рішення, перш за все, відбивалося на військово-морському флоті США, то у 1986 США оголосили про відмову від зобов'язань щодо забезпечення безпеки Нової Зеландії. Протягом усіх наступних років це питання продовжує впливати на новозеландсько-американські відносини, але в той же час Нова Зеландія і США продовжують зберігати міцні партнерські відносини.

Продовження активної участі Нової Зеландії у розвитку антиядерної політики в регіоні та заклик до введення заборони на здійснення Францією ядерних випробувань на атолі Муруроа й у цілому на Тихому океані, послужили причиною підриву агентами зовнішньої розвідки Франції в липні 1985 році в порту Окленда судна Rainbow Warrior, що належало організації Ґрінпіс.

1987 року Нова Зеландія вперше у світі законодавчо проголосила свою територію без'ядерною зоною.

Сьогодні Нова Зеландія продовжує розвиватися як незалежна демократична країна та активний учасник міжнародних економічних і політичних відносин, приділяючи особливу увагу розвитку і зміцненню взаємин серед країн Тихоокеансько-Азійського регіону.