Доісторична доба

На території Алжиру знайдені знаряддя праці епохи нижнього палеоліту віком до 400 тис. років.

Рання історія

У другій половині 1-го тис. до н. е. на території сучасного Алжиру жили нумідійці — предки сучасних берберів[1]. У III—II сторіччях до н. е. під проводом Масинісси тут склалася централізована держава Нумідія. Узбережжя колонізувалось фінікійцями (перші поселення XII століття до н. е.), що утворили могутню морську державу Карфаген. Карфаген і Нумідію у 106 році до н. е. остаточно завоювали римляни. Місцеве населення неодноразово підіймало повстання проти римської влади: 111—105 роки до н. е. — повстання нумідійського царя Югурти, 17—24 роки н. е. — повстання Такфаріната, 138 рік — повстання гетулів, 260 рік — повстання Фараксена, 265 рік — повстання квінкенгентьєнів[1]. У 46 році до н. е. утворено провінцію Римська Африка, яка стає головною житницею Римської імперії. У IV столітті країну охопило повстання рабів-християн, так звана єресь донатистів. В V сторіччі Алжир захопили вандали, в VI сторіччі — візантійці[2].

        Середні віки

У VII сторіччі увесь Магриб підкорили араби[2]. Населення прийняло іслам; значна частина берберів змішалась з арабами і засвоїла арабську мову. Проте вже у VIII столітті серед берберських племен поширилась мусульманська єресь хариджизм, прихильники якої відмовлялись платити данину арабам — харадж, і Магриб через низку повстань відпав від халіфату і керувався різними династіями впродовж багатьох століть[1].

З 800 по 909 роки країною правила арабська династія Аглабідів зі столицею в Кайруані (сучасний Туніс). З 909 по 1057 роки країною правила арабська династія Фатімідів зі столицею спочатку в Махдії (Туніс), потім в Каїрі. На цей період припадає масова імміграція арабів до Магрибу, його арабізація. З 1057 по 1148 роки країною правила берберська династія Альморавідів зі столицею в Маракеші (Марокко). З 1148 по 1269 роки країною правила берберська династія Альмохадів зі столицею спочатку в Маракеші, потім в Севільї (Іспанія). З 1269 по 1550 роки країною правила берберська династія Заянідів (Абдальвадідів) зі столицею в Тлемсені.

Починаючи з XIII століття у період Реконкісти на Піренейському півострові починається безперервна боротьба за морські порти на узбережжі Алжиру, розквіт піратства. У 1550 році габсбурзька Іспанія поширила свою владу на головні морські порти Алжиру.

Нова доба

Намагаючись протистояти іспанській християнській колонізації країни берберський корсар Хайр ад-Дін Барбаросса, що правив в Алжирі від 1523 року, перейшов у васальну залежність від Османської імперії, утворивши Алжирський еялет[1]. Головним заняттям феодальної верхівки стає морське піратство й работоргівля. З 1671 року еялет стає автономним намісництвом у складі імперії[2]. Його очолював виборний дей. У цей час європейські держави підписують торговельні угоди з Алжиром (перша угода — Англія, 1662 рік). 1711 року Алжир домігся відносної незалежності на чолі з виборним деєм Бабою Алі. Наступне століття пройшло для Алжиру під піратським прапором.

      Французьке панування

5 липня 1830 року Алжирське намісництво було завойоване Францією, за наказом короля Карла X і під командуванням генерала Бурмона (Французький Алжир)[3]. Боротьбу проти колонізаторів очолив Абд аль-Кадір, який об'єднав під своїм проводом племена західного й центрального Алжиру[2]. Регулярна алжирська армія завдала ряд поразок французам у 1835 і 1836 роках. Боротьба Абд аль-Кадіра з корупцією, його реформи налаштували проти нього місцевих феодалів. У 1839 році відновились бойові дії з французами. 22 лютого 1841 року генерал-губернатором Алжиру був призначений маршал Бюжо, який очолив 108 тис. військо (третину всіх збройних сил Франції) і спромігся витіснити Абд-аль-Кадіра до Марокко 1843 року[3]. У 1845—1846 роках спалахнуло нове повстання під його проводом, яке закінчилось поразкою і полоном[3]. Виступи проти французький загарбників та іммігрантів (кількість французів до 1848 року зросла з 28 тис. до 109 тис. осіб) тривали протягом усього XIX століття: 1849 — оаза Зааджа, 1851 — Кабілія, 1852 — Лагуат, 1855 — оаза Туггурт, 1859 — племена Бені-Снасен, 1864 — племена Улед-Сіді-Шейх[1]. Французька влада конфіскувала 200 тис. га найкращих земель із фонду державних (бейлік) та релігійних общин (хабус).

1848 року в Алжирі було створено перші органи місцевого самоврядування, які ліквідували після грудневого перевороту 1851 року. Республіканські комітети самоврядування й оборони, Республіканська асоціація Алжиру були створені 1870 року під час Паризької комуни. З країни був висланий генерал-губернатор і знятий префект — влада перейшла до Алжирської комуни на чолі з адвокатом Вюйермозом. У березні 1871 року в країні через чутки про можливе переселення французів Лотарингії та Ельзасу спалахує повстання кабілів та інших 200 племен під проводом релігійного братства Рахманія на чолі з шейхом Хаддадом і володарем Сетіфа, Мухаммедом Мукрані. Повстання зазнало поразки в січні 1872 році, племена втратили 0,5 млн га на користь переселенців[1].

       

1873 року була прийнята земельна реформа, що поклала край суспільному землеволодінню й примусово розділила громадські землі між приватними власниками. Завдяки цій реформі французи невдовзі змогли привласнити 50 % земель країни.

1881 року відбулося останнє велике повстання, повстання племені Улед-Сіді-Шейх.

Під час Першої світової війни 175 тис. алжирців було мобілізовано на фронти Європи (з них загинуло 25 тис.), а 120 тис. вивезено до Франції на спорудження фортифікацій. Після війни почалося нове піднесення національно-визвольної боротьби (младоалжирці утворили Комітет незалежності Алжиру і Тунісу), почали утворюватись профспілки. 1919 року французький уряд законодавчо зрівняв у правах громадян франції та тубільців. 1924 року була заснована комуністична партія (до 1936 існувала як секція компартії Франції). В Алжирі виникають націоналістичні партії: 1926 року — Союз північно-африканської зірки, що пізніше перетворився на Народну партію Алжиру. 1927 року в Алжирі зібрався Мусульманський конгрес, який висунув вимогу демократичних свобод, скасування расової дискримінації. 1931 року шейх Бен Бадіс утворив «Союз алжирських улемів», що об'єднав у своїх лавах національну мусульманську інтелігенцію. Соціалістичний уряд Блюма 1936 року запропонував «законопроєкт Віолета», що значно розширював права арабів. На його підтримку в червні в Алжирі зібрався Мусульманський конгрес, в липні 1937 року відбулася його друга сесія[1].

Після капітуляції Франції в 1940 році до Алжиру були направлені численні італо-німецькі «комісії з перемир'я», що готували ґрунт для повної окупації країни. Розпочалося будівництво Транссахарської залізниці, що повинна була поєднати порт Орана з басейном Нігеру. Вже 29 липня 1941 року уряд Віші отримав таємний ультиматум щодо передачі Третьому Рейху військово-морських баз Алжира, Касабланки й Дакара. У другій половині 1942 року війська США і союзників розпочали деокупацію країни, яку завершили в травні 1943 року, звільнивши Туніс. В Алжирі влаштувався Французький комітет національного визволення (проголосив себе Тимчасовим урядом в червні 1944 року), були сформовані французькі дивізії з місцевого населення[1].

Уряд США додав Алжир до сфери дії «плана Маршалла» з відновлення зруйнованих війною економік Європи. За цим планом була відновлена й розвинена транспортна інфраструктура країни (додатково зведено 40 аеродромів), значні асигнування отримала гірнича промисловість.

Після Другої світової війни національно-визвольний рух в Алжирі набрав більш організованого і масового характеру. 20 вересня 1947 року Національні збори Франції прийняли «Алжирський статут» щодо місцевого самоврядування. За цим статутом в Алжирі створювалась Алжирська асамблея з 120 членів, що обирались на 6 років по двох рівноправних куріях (європейській та туземній), права асамблеї були обмежені. Перші вибори до Алжирської асамблеї відбулися в квітні 1948 року, вибори супроводжувались масовими виступами, застосуванням військ. Головою країни вважався генерал-губернатор, призначаємий президентом Франції. Країну в Національних зборах Франції представляли 30 депутатів, в Раді Республіки — 14.

В листопаді 1954 року алжирський народ розпочав збройне повстання проти французького панування, яке переросло в справжню війну за незалежність Алжиру. В результаті розгортання національно-визвольної боротьби, очолюваної Національним фронтом визволення, в Каїрі 19 вересня 1958 року було проголошено Алжирську Народну Демократичну Республіку і сформовано її Тимчасовий уряд. Цей уряд відповідальний перед Національною радою алжирської революції (у складі 54 чоловік), яка представляє широкі верстви населення Алжиру. Французький уряд не визнав Тимчасового уряду.

Незалежність

Боротьба за визволення завершилася підписанням 18 березня 1962 року Евіанських угод про припинення вогню і самовизначення країни шляхом референдуму[4]. Під час референдуму 1 липня 1962 року переважна більшість алжирців висловилася за незалежність. Алжир отримав незалежність 5 липня 1962 року, після 8-річної війни з французами[4]. Відбулась експропріація земельних ділянок французів, націоналізація більшості торговельних підприємств, транспорту, гірничої, нафтохімічної та газової промисловості, банків; розпочалися реформи в фінансовій та аграрній галузях економіки, намітились перші заходи щодо індустріалізації[2]. Між СРСР і алжирським урядом було підписано низку угод 1963, 1969, 1972 і 1974 років про економічне, науково-технічне, торговельне співробітництво[2].

Ахмед Бен Белла, лідер Національного Фронту визволення, був обраний президентом, але 1965 року — скинутий під час військового перевороту. 22 листопада 1976 року була прийнята Конституція Алжиру. Нова конституція прийнята в 1989 році.

       

Обмежений політичний плюралізм з'явився 1989 року. На виборах 1990 року переміг Фундаменталістський ісламський фронт (FIS). Президент Шадлі Бенджедід обіцяв провести багатопартійні вибори в 1991 році. На тих виборах переміг ФІФ. 1992 року Шадлі Бенджедід відрікся від влади, яка перейшла до військових. Вони розпустили ФІФ. Президентом став Мухаммед Будіаф, але невдовзі він був убитий. Розпочалася громадянська війна. Генерал Ламін Зеруаль замінив на посаді президента Алі Кафі в 1994 році.

27 квітня 1999 року Абделазіз Бутефліка, отримавши 70 % голосів виборців, був інавгурований президентом на 5-річний термін. У своєму першому телевізійному зверненні до свого народу в липні 1999 року він взяв на себе зобов'язання докласти всіх зусиль задля національного примирення. Протягом першого терміну свого президентства, йому вдалося значно покращити стан громадської безпеки в країні. Наступні президентські вибори відбулися 8 квітня 2004 року, де Абделазіз Бутефліка отримав 84,99 % голосів виборців.

На початку 2011 року країною прокотилася хвиля масових протестів проти економічних та політичних проблем.

2 квітня 2019 року Бутефліка пішов у відставку з посади президента після масових протестів проти його кандидатури на п'ятий термін.

↑ а б в г д е ж и Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ВРЕ не вказано текст ↑ а б в г д е Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою УРЕ не вказано текст ↑ а б в (рос.) Богданович М. И. Алжирия в новейшее время. — СПБ, 1849. ↑ а б Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ЮЕ не вказано текст