Заснування та давня історія  Ізраїльське та Юдейське царства станом на 830 до н. е.

За релігійними текстами, зокрема Торою, на місці сучасного Єрусалима, за часів життя Авраама існувало місто Салим (назва від присутнього в тій місцевості культу бога Салима), де царював цар іменуючись Мелхіседеком.

Єврейська традиція приписує походження назви Єрусалима царю Давиду (роки життя: кін. 11 ст. — бл. 950 до н. е.). За єврейською традицією, 12–11 ст. до н. е. були в історії євреїв періодом, коли єврейські племена після виходу з Єгипту завоювали південну частину Ханаану (стародавня назва території Палестини, Сирії та Фінікії). Тоді Єрусалим мав назву Ієвус і був центром одного з ханаанських племен — євусеїв. 1000 до н. е. Ієвус захопив і проголосив столицею своєї держави цар Давид. Серед причин, які спонукали Давида зробити Єрусалим столицею, історики виділяють перш за все вигідне (у контексті планів царя — об'єднати всі єврейські племена в одній державі) географічне розташування міста — на межі розселення кількох єврейських племен. Давид побудував у Єрусалимі скинію, де зберігалися священні реліквії юдаїзму — Ковчег Завіту та Менора (семисвічник). На справжню столицю Ізраїльсько-Юдейського царства Єрусалим перетворив цар Соломон (правив 967—928 до н. е.; 967—965 до н. е. разом зі своїм батьком — Давидом). Він побудував 1-й храм в Єрусалимі (Перша книга царів 6:1–18, 7:1–51). Після смерті Соломона царство розпалося на Ізраїльське царство та Юдейське царство (столицею останнього залишився Єрусалим).

У 701 році до н. е. Єрусалим намагалися завоювати ассирійці, але не змогли. У 586 до н. е. місто було захоплене вавилонським царем Навуходоносором II, храм був зруйнований, а всіх мешканців забрали до Вавилонії (вавилонський полон). Після завоювання Вавилонії персами цар Кир II дозволив євреям повернутися до міста. Протягом 520—515 до н. е. вони побудували в Єрусалимі 2-й храм, який символізував початок нової епохи в єврейській історії[1].

Античний період  Картина Франческо Айєца «Руйнування Єрусалимського Храму».

У 332 до н. е. Єрусалим був завойований Александром Македонським, а після його смерті (323 до н. е.) місто більше ніж на сто років стало частиною держави Птолемеїв (царська династія в Єгипті 305–30 до н. е.). У 198 році до н. е. Єрусалим перейшов під контроль Селевкідів (династія, яка правила в державі Селевкідів). Політика еллінізації, яку проводили Селевкіди, спричинила повстання хасмонеїв. У 164–63 рр. до н. е. місто — столиця Хасмонейського царства. У 63 до н. е. Єрусалим був взятий військами римського полководця Гнея Помпея й став адм. центром римського протекторату.

 Єрусалим часів Ісуса Христа

За свідченням Євангелія від Луки, напередодні святкування єврейської Пасхи близько 30 р. до Єрусалима в'їхав на осляті Ісус Христос. Як свідчать тексти Євангелій, народ міста вітав Ісуса Христа, устилаючи йому дорогу пальмовими гілками. У п'ятницю перед Пасхою, як свідчить Євангеліє від Іоанна (19 : 14), за наказом прокуратора Юдеї Понтія Пилата римські солдати розіп'яли Ісуса Христа на околиці міста.

У 2-й пол. 1 ст. невдоволення римськими порядками вилилося у повстання (1-ша Юдейська війна 66–73 рр.), яке призвело до цілковитого розгрому міста військами Тіта Флавія у 70 р. Місто й храм були зруйновані (зберігся лише фрагмент західного підпорного муру, відомий як Стіна плачу — нині найбільша релігійна та національна святиня євреїв), населення або знищене, або взяте в рабство. В єврейській традиції ці події називаються закінченням епохи Другого храму. Через 60 років імператор Публій Елій Адріан вирішив збудувати на руїнах нову колонію — Елія Капітоліна. Це стало причиною повстання Бар-Кохби (Друга Юдейська війна 132—135), яке закінчилося виселенням євреїв та забороною їм селитися в місті.

У 324 Єрусалим захопив імператор Костянтин I Великий. За пізнішими переказами, у 325 році, імператриця Олена, мати Костянтина — знайшла гріб, у якому свого часу перебувало тіло Ісуса Христа, та хрест, на якому Він був розп'ятий, і побудувала на цьому місці церкву Гробу Господнього, яка є найдорожчою християнською святинею. Кожного року до Гробу Господнього у Велику (Страсну) Суботу напередодні Пасхи сходить Благодатний вогонь (світло небесне).

За часів імператора Юліана Відступника (361—363) євреям було дозволено оселитися в місті та відбудувати храм.

Середньовіччя і Новий час

614 року візантійський Єрусалим захопили іранські війська в союзі із юдейськими повстанцями. Нападники здобули місто, вирізали багато християн, спалили церкви і вивезли частину християнських реліквій як трофеї.

638 року Єрусалим був завойований арабами. За часів правління династії Омеядів були побудовані мечеті: Куббат ас-Сахра (Купол Скелі, її часто помилково називають мечеттю Омара) та Аль-Акса (Найвіддаленіша мечеть), які є святинями для всіх мусульман[1].

1073 року турки-сельджуки захопили і зруйнували Єрусалим, вирізавши частину християнського і юдейського населення міста. 1077 року проти турецького панування спалахнуло повстання, яке завершилося поверненням спустошеного міста арабам в 1098 році.

У 1099 році учасники Першого хрестового походу захопили Єрусалим і знищили частину мусульманського населення. Місто стало столицею Єрусалимського королівства хрестоносців. У 1187 році, після нетривалої облоги, Єрусалим захопили війська єгипетського султана Салах ад-Діна (європейці називали його Саладіном). Всі церкви міста, крім храму Воскресіння, були звернені на мечеті. У 1229 році імператору Фрідріху II вдалося шляхом переговорів на короткий час повернути Єрусалим християнам, проте у 1244 році Єрусалим за згодою аюбідського султана Єгипту Ас-Саліха захопило військо хорезмійців.

У 1517 році Єрусалим був захоплений османами.

У 1850-ті роки виникають перші постійні поселення за межами стін Старого міста.

Новітня доба  Ізраїльські солдати біля Стіни плачу після її захоплення в 1967 році

Після закінчення Першої світової війни у 1920 році Ліга Націй надала Великій Британії мандат на управління Палестиною. Адміністративним центром утворення став Єрусалим. Після закінчення Другої світової війни ситуація остаточно вийшла з-під контролю британців, що змусило Велику Британію звернутися в лютому 1947 до Організації Об'єднаних Націй з проханням розглянути палестинське питання[2].

 День Перемоги в Європі, 1945. Місто прикрашене британськими прапорами.

Ізраїль був утворений 14 травня 1948 на підставі резолюції № 181 Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 29 листопада 1947 про скасування мандату на управління Палестиною й поділ її території на дві незалежні держави: єврейську й арабську. Єврейській державі відводилася територія в 14,1 тис. км² (56 % території колишньої Палестини), арабам — 11,1 тис. км² (43 %). Єрусалим визначили самостійною адміністративною одиницею з міжнародним статусом. Арабські дежави не визнали цього рішення. 15 травня 1948 року війська Єгипту, Йорданії, Лівану, Сирії, Саудівської Аравії, Ємену й Іраку оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася арабо-ізраїльська війна 1948–49, у ході якої Ізраїль приєднав 6,7 тис. км² території, призначеної для утворення арабської держави.

Під час боїв за Старе місто Єрусалима починаючи з 19 травня 1948 року, Арабський легіон, який очолював Джон Глабб повільно, але невпинно оволодівав територію Єврейського кварталу, одну за одною руйнуючи будівлі кварталу мінометами та артилерією і щоденно пропонуючи капітуляцію. Знищення синагоги Хурва підірвало дух захисників і вранці 28 травня Єврейський квартал капітулював[3]. За умовами капітуляції 290 чоловіків, окрім важко поранених, взяли у полон. Важко поранених, старих, дітей і жінок, загалом близько 1200 осіб, супроводили до Сіонських воріт і відпустили у Західний Єрусалим.

До кінця 1948 року, коли бойові дії в районі вщухли, місто складалося з двох частин: Західний Єрусалим був під контролем Ізраїлю, а Східний Єрусалим, включаючи Старе місто — під контролем Йорданії (Трансйорданії).

13 грудня 1948 року Східний Єрусалим в складі Західного берега річки Йордан був анексований Трансйорданією.

У грудні 1949 року Прем'єр міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон оголосив «Єврейський Єрусалим» органічною і невід'ємною частиною держави Ізраїль і запропонував перенести столицю держави з Тель-Авіва до Єрусалиму, що і було зроблено.

В червні 1967-го року, під час Шестиденної війни Йорданія відступила із Західного берега річки Йордан, і східна частина Єрусалима перейшла під контроль Ізраїлю. 10 червня 1967 року, через три дні після взяття Старого міста під контрль збройними силами Ізраїля, за наказом мера Західного Єрусалиму Тедді Коллека в Старому місті армійськими бульдозерами було повністю знесено заснований в XII столітті Марокканський квартал. Підставою для знесення кварталу було бажання розширити вузький провулок, який утворили для доступу євреїв до Стіни плачу за наказом Сулеймана Пишного ще в XVI столітті і підготувати територію для публічного доступу великої кількості єврейських прочан, які прагнули там помолитися після 18-річного вигнання[4]. Зараз на місці колишнього Марокканського кварталу знаходиться Площа Стіни плачу[5].

↑ а б ЄРУСАЛИМ. resource.history.org.ua. Архів оригіналу за 10 серпня 2017. Процитовано 9 серпня 2017.  ↑ ІЗРАЇЛЬ, ДЕРЖАВА ІЗРАЇЛЬ. resource.history.org.ua. Архів оригіналу за 10 серпня 2017. Процитовано 9 серпня 2017.  ↑ Arabs at War: Military Effectiveness, 1948-1991 - Google Books. web.archive.org. 14 вересня 2018. Архів оригіналу за 14 вересня 2018. Процитовано 8 листопада 2022.  ↑ Gorenberg, Gershom (6 березня 2007). The Accidental Empire: Israel and the Birth of the Settlements, 1967-1977 (англ.). Macmillan. с. 44. ISBN 978-1-4668-0054-0.  ↑ Ricca, Simone (1 вересня 2010). Heritage, Nationalism and the Shifting Symbolism of the Wailing Wall*. Archives de sciences sociales des religions (англ.). № 151. с. 169–188. ISSN 0335-5985. doi:10.4000/assr.22401. Процитовано 8 листопада 2022.