Перша відома згадка про похоронні башти належить до першої половини IX століття. В листі до зороастрійців Самарканда йдеться про дотримання обряду в період, коли стара вежа пошкоджена, а нова ще не побудована[1]. Ймовірно, однак, що вежі будували вже в III–VI століттях, за правління Сасанидів. Слово «дахме» походить від індоєвропейського кореня, що означає «ховати». Спочатку так називали будь-яку могилу, але з розквітом будівництва поховальних веж це слово стали вживати головним чином щодо них[2].

У новий час, з посиленням реформістських тенденцій у зороастризмі, вежі поступово виходили з ужитку, поступаючись місцем похованню тіл у трунах у цементованих могилах, що також дозволяє уникнути контакту нечистих трупів із землею. В Тегерані зороастрійський цвинтар, арамгу, відкрили 1937 року, через два роки — в Кермані, в провінції Єзд — в середині 1960-х років. Ще через десять років єдиним місцем в Ірані, де все ще використовували дахме, залишався Шеріфабад з його консервативною громадою. Тоді ж зороастрійці Індії перейшли до кремації трупів, особливо в перенаселеному Бомбеї[3].

Нині використання веж мовчання в Індії проблематичне зокрема через майже повне зникнення в регіоні птахів-падальників, внаслідок чого процес розкладання тіл йде природним шляхом. З метою збереження традиції над однією з веж мовчання в Індії встановлена ​​система сонячних рефлекторів, що спрямовують тепло для якнайшвидшого розкладання плоті, а також обговорюються проекти з розведення грифів при вежах мовчання[4].