Аппієва дорога була побудована за наказом цензора Аппія Цека у 312 році до н. е. в доповнення до побудованої у 334 році до н. е. Латинської дороги, що поєднувала Рим із колонією Кальві (лат. Calvi) поблизу Капуї. Римський історик Тіт Лівій у IX книзі з «Історії від заснування міста» (лат. «Ab urbe condita») так пише про цю подію:

Діодор пише, що Аппій вимостив масивним камінням більшу частину (більше 1000 стадіїв, тобто більше половини всієї дороги) названої його ім'ям дороги від Рима до Капуї, відтань поміж якими становить більше 1600 стадіїв, при цьому витративши на будівництво майже всю державну скарбницю[3]. Діодор вказує на те, що пагорби були знесені, яри та западини засипані[4].

Аппієва дорога була побудована за три основні фази:

IV століття до н. е.: Перша ділянка дороги завдовжки 195 км була побудована з Рима до Капуї для військових цілей, на допомогу римлянам проти самнітів. В «De aquaeductibus urbis Romae» («Про акведуки міста Рима») римський державний діяч Секст Юлій Фронтін писав, що після 30 років війни із самнітами цензор Аппій Клавдій Красс, який отримав пізніше прізвисько Цек (лат. Caecus, «Сліпий»), доручив побудувати дорогу від Капенських воріт до міста Капуї[5]. Однак, можливо, дорога існувала й раніше, до Аппія Цека, а заслуга цензора була в тому, що він дав їй потрібний напрямок і вимостив її[4][6]. III століття до н. е.: Друга ділянка була прокладена від Капуї до Беневента (лат. Beneventum). Паралельно до Беневента йшла Латинська дорога, яка, можливо, була побудована ще до Аппієвої[5]. Рим, таким чином, зміцнив свої позиції в Кампанії. Друга половина II століття до н. е.: До 122 року до н. е.[5] дорога з Беневента була продовжена через Венузію і Тарент до Бриндізі. Тим самим, Аппієва дорога поєднала Рим з Ігнатієвою дорогою на Балканському півострові і стала найважливішою дорогою для торгівлі товарами і рабами зі Сходу.

Шість тисяч учасників повстання Спартака були розіп'яті увздовж дороги.[7]

Значення дороги  Аппієва дорога, фантастично перетворена уявленням Піранезі

Аппієва дорога мала важливе військове, культурне і торговельне значення. Теодор Моммзен відзначав її важливість як військової магістралі[4]. Так, перша ділянка дороги була спланована і побудована в 312 році до н. е., тобто в часи другої самнітської війни (326-304 до н. е.). У війні проти Пірра та в часи Македонських війн (206—168 до н. е.) Аппієва дорога також слугувала для підтримки римлян[8]. Особливо важливим було те, що під час будівництва дороги Аппій провів канал через Понтійські болота, який осушив землю й спростив відправлення кораблів із Лація в Таррацину. З античності дорога мала важливе значення, поєднуючи Рим із такими багатими регіонами, як Кампанія, Апулія і пізніше для розвитку торгівлі зі Сходом.

Вже у давнину Аппієва дорога мала назву — «цариця доріг» (лат. regina viarum): про це пише, наприклад, римський поет Публій Папіній Стацій (лат. Publius Papinius Statius) у творі «SILVAE» («Ліси»), книга II: «Appia longarum teritur regina viarum»[9].

Незабаром римляни почали будувати вздовж дороги монументальні гробниці та чудові пам'ятники. Так, вже через 20 років після відкриття руху Аппієвою дорогою представники римського роду Сципіонів побудували склепи для поховання членів родини[10].

Роль дороги зберігалася також у візантійський період, як сполучення Рима з Новим Римом, Константинополем. При імператорах Діоклетіані, Максенції, Костянтині, Валентиніані деякі ділянки Аппієвої дороги були відновлені[3].

Ще в 536 році візантійський історіограф Прокопій, вражений її структурою та давнім віком, із натхненням описував дорогу[3][11]. Король остготів Теодоріх Великий наказав на початку VI століття провести ремонтні роботи на дорозі[3] і потім використав її для наступу військ на Рим у 536 році.

У період Середньовіччя значення дороги як торгового і транспортного маршруту почало зменшуватися, вона використовувалася паломниками, які мандрували до катакомб, базиліки святого Себастьяна, мандруючи далі до порту Бриндізі, щоб потім вирушити до Святої землі. У катакомбах на Аппієвій дорозі було поховано багато християнських святих і мучеників, наприклад, святий Себастьян, папа римський Калліст. Збереглися путівники (лат. Epitome de locis sanctorum, 638—642 роки) для паломників, у яких вказаний шлях до святинь на Аппієвій дорозі[12].

У IX—X століттях Ватикану належали великі земельні угіддя вздовж дороги, однак, пам'ятники поступово приходили в занепад під впливом погодних умов і рук людини: дорогу розбирали на будівельний матеріал, кам'яні блоки, перш за все з Травертина використовували для будівництва нових будинків. У XI столітті церква почала передавати володіння в руки родин римських баронів і графів[13]. Так, графи Тускуланські перетворили гробницю Цецилії Метелли в частину фортеці. У 1300 році Боніфацій VIII Каетані віддав цю фортецю своїй родині, представники якої ввели настільки високі дорожні зброри з товарів і мандрівників, що люди почали використовувати інший маршрут до Рима: через Нову Аппієву дорогу (італ. Appia Nuova) і ворота Сан-Джованні[14].

У кінці XVI століття Григорій XIII наказав покласти покриття на Appia Nuova, тим самим витіснивши стару Аппієву дорогу, яка стала звичайною приміською дорогою. У кінці XVII століття Іннокентій XII побудував дорогу, що поєднала дві Аппієві дороги: Appia Pignatelli. До кінця XVIII століття Аппієва дорога залишилася непридатною для проїзду. Інтерес до розкопок на дорозі прийшов із «модою» полювання за рештками святих і мучеників і постачати артефакти в музеї і колекції всієї Європи. На частині Аппієвої дороги в XIX столітті, коли її розчищали за наказом папи Пія VI, археологами проводилися розкопки.

Маршрут дороги   Схема Аппієвої дороги Рим   Аріція   Тарраціна (88 км)   Фунді   Формія (142 км)   Мінтурна   Сінуесса   Капуя (195 км)   Беневент   Венузія   Тарент   Урія   Бриндізі (540 км)

Via Appia починалася біля Капенських воріт (лат. Porta Capena) Сервіївого муру. Після будівництва Авреліанового муру частина Аппієвої дороги опинилася в межах міста. Далі дорога проходила до римських воріт святого Себастьяна (лат. Porta San Sebastiano, раніше Апієвих воріт (Porta Appia)) Авреліанового муру. 90 км прямої дороги до Таррацини, оминаючи з півдня гору Альбано, перетинала Понтійські болота. Останні 28 кілометрів йшли паралельно дренажним каналам, що дозволяло подорожувати як дорогою, так і човном[5].

Дорога проходила через такі міста: Аріція (лат. Aricia), Аппієв форум (лат. Forum Appii), Тарраціна (лат. Tarracina), Фунді (лат. Fundi), Формія (лат. Formiae), Мінтурна (лат. Minturnae), Сінуесса (лат. Sinuessa), Казілін (лат. Casilinum, сучасна Капуя), (давня) Капуя (лат. Capua, сьогодні Санта Марія Капуа Ветере, італ. Santa Maria Capua Vetere). Друга ділянка, прокладена пізніше, йшла від Капуї через Беневент (лат. Beneventum), Венузію (лат. Venusia) і Тарент, Урію (лат. Uria) до Бриндізі (лат. Brundisium) в Аппулії.

Імператор Траян наказав прокласти коротшу дорогу (Траянова дорога, Via Appia Traiana) від Беневента до Бриндізі через Баріум, яка зменшила час у подорожі до 13—14 днів (мандрівка Аппієвою дорогою тривала до 15 днів)[15]. Аппієва дорога мала відгалуження, які поєднували її з іншими великими дорогами, такими як Доміціанова дорога (перетиналися у міста Сінуесса, далі йшла на південь до Неаполя), via Setina, що поєднувала Аппієву дорогу і місто Сетія (лат. Setia); Кампанська дорога з Капуї до Кум (лат. Cumae); Аквілієва дорога, що починалася в Капуї в Салерно (лат. Salernum); Мінуцієва дорога поєднувала Валерієву дорогу і Аквілієву дорогу та перетинала Аппієву і Латинську дороги.

У межах міста Рима дорога сьогодні має назву Стара Аппієва дорога (італ. Via Appia Antica), на відміну від Нової Аппієвої дороги (італ. Via Appia Nuova), побудованої в 1780-х роках між Римом і озером Альбано, і Віа Аппія Піньятеллі лат. Via Appia Pignatelli, побудованої близько 1700 року при папі Іннокентій XII для поєднання старої та нової Аппієвих доріг.

Облаштування дороги

Витрати на будівництво та утримання доріг складали величезні суми. Так, напис на табличці, знайденій на Аппієвій дорозі, свідчить про проведення робіт при імператорі Адріані: частину витрат сплатив імператор, іншу частину — мешканці навколишніх селищ. За підрахунками вчених, витрати на милю склали в середньому близько 109 тисяч сестерцієв[5] (для порівняння: хліб у 75 році до н. е. коштував від двох до трьох сестерцієв, а в I столітті н. е. 600 сестерцієв за рабиню вважалися дешевою платнею)[16].

Дорога була вимощена тесаним камінням (сірим вулканічним базальтом — італ. selce, лат. silex), яке клали на шар гальки і цементу (див. основну статтю Римські дороги). Ширина (до 4 метрів) дозволяла роз'їхатися двом кінним екіпажам, узбіччя дороги були схожі на тротуар пагорби та глибокі канави для стікання дощової води.

 Одна з колон, що позначає закінчення дороги в Бриндізі

Однак, в одному з листів брату Цицерон повідомляє про те, що під час повеней дорогу поблизу храму Марса заливало водою, а в іншому попереджає про небезпеку замерзнути «в низинах Аппієвої дороги»[4].

На певній відстані одна від одної знаходилися дорожні станції, що служили місцем відпочинку для мандрівників. Одну з них — «Три харчевні» (лат. Tres Tabernae), розташовану за 45 кілометрів від Рима, неодноразово згадує Цицерон у листах і в інших своїх творах[4]. Ця ж станція, що названа «Три таверни» у Святому письмі, згадується в Діяннях святих апостолів (Діян.28:15).

Через кожну римську милю (1478 метрів) стояв мильовий стовп (лат. colonna miliaria), що позначав відстань та із позначенням імені правлячого на той момент імператора. Стовп першої милі Аппієвої дороги зараз замінений на копію, інші стовпи не збереглися. Кожні 10 миль були обладнані місцями для відпочинку. Дві мармурові колони в Бриндізі, споруджені в II столітті, позначали закінчення дороги. Зараз в порту міста знаходиться лише одна з них (висотою 19 метрів), прикрашена зображеннями Юпітера, Нептуна, Марса та восьми тритонів, друга була перенесена в 1666 році в місто Лечче і використовувалася як чумний стовп.

↑ Titus Livius. Ab Urbe Condita, Liber IX (лат.). Архів оригіналу за 21 червня 2013. Процитовано 19 січня 2000. (лат.) ↑ Тит Ливий. История Рима от основания города (книга IX) (рус). Архів оригіналу за 21 червня 2013. Процитовано 19 січня 2000.  ↑ а б в г Potter, Thimoty W. Das römische Italien. — Stuttgart : Reclam, 1992. — ISBN 3-15-010375-4. ↑ а б в г д Л. П. Кучеренко. VIA ET AQUA APPIA (до оцінки будівельної діяльності Аппія Клавдія Цека). Архів оригіналу за 25 серпня 2011. Процитовано 23 грудня 2008.  ↑ а б в г д Heinz, Werner der Antike. Unterwegs im Römischen Reich. — Stuttgart: Theiss, 2003. — ISBN 3-8062-1670-3 ↑ В. Зіберт в книзі «Über Appius Claudius Caecus, mit besonderer Berücksichtigung seiner Censur und der des Fabius und Decius» ↑ Неру, Джавахарлал (1977). Взгляд на всемирную историю. В трех томах. Том 1. Прогресс.  — С.123 ↑ Heinrich Speich. Via Appia Regina Viarum. Die Via Appia als Königin der Strassen. (німецькою). Архів оригіналу за 25 серпня 2011. Процитовано 20 грудня 2008.  ↑ PVBLIVS PAPINIVS STATIVS. SILVAE II (лат.). Архів оригіналу за 21 червня 2013. Процитовано 19 січня 2000.  ↑ Municipio Roma IX, Caffarella, Appia Antica e Tangenziale Est. Визначні місця Аппієвої дороги (італійською). Архів оригіналу за 17 квітня 2001. Процитовано 18 січня 2009.  ↑ Прокопій Кесарійський. Війна з готами 5, 14. ↑ Matilda Webb. The Churches and Catacombs of Early Christian Rome (англійською). Архів оригіналу за 5 листопада 2015. Процитовано 22 січня 2009.  ↑ Сайт парку «Аппієва дорога» (італійською). Архів оригіналу за 21 червня 2013. Процитовано 13 січня 2009.  ↑ Henze, Anton Kunstführer Rom. — Stuttgart: Reclam, 1994. — ISBN 3-15-010402-5 ↑ Via Appia «Regina Viarum». Архів оригіналу за 21 червня 2013. Процитовано 19 січня 2009.  ↑ Сергеенко, М. Е. Жизнь Древнего Рима. Архів оригіналу за 25 серпня 2011. Процитовано 20 грудня 2008.