На час приходу перших іспанських мандрівників уздовж берегів річки Гіла проживав індіанський народ піма (самоназва — акімель-оодхам). Згідно з популярною теорією, слово «Гіла» є іспанським скороченням слова Hah-quah-sa-eel, яке в перекладі з мови юма[en] означає «солона вода, що біжить»[1]. Традиційний спосіб життя піма був тісно пов'язаний з річкою, яку крім усього іншого вважали священною. Індіанська цивілізація хохокам, яка проживала вздовж річок Гіла і Солт приблизно від 600 до 1450 року, займалася переважно землеробством, використовуючи зрошення. З метою іригації цей народ прорив загалом понад 320 км каналів[2]. Приблизно тоді ж у верхів'ях річки проживали люди культури Могольйон, після яких залишилась пам'ятка Скельні житла в долині Гіла[en].

Першим європейцем, який побачив річку Гіла, був, ймовірно, іспанський дослідник і місіонер Хуан-де-ла-Асунсьйон. Асунсьйон дістався річки 1538 року після подорожі на північ уздовж однієї з її приток (Сан-Педро або Санта-Круз)[3]. У 1540 році експедиція мандрівника Ернандо-де-ла-Аларкона[en] проїхала вгору по річках Колорадо і Гіла, які на картах Аларкона підписані відповідно як Мірафлорес і Бразос-де-ла-Мірафлорес[4].

За умовами мирного договору Гвадалупе Ідальго 1848 року по річці Гіла проходила частина кордону між США і Мексикою. В результаті Купівлі Гадсдена 1853 року американська територія збільшилась за рахунок приєднання земель на південь від річки Гіла. Місце впадіння річки Гіла в Колорадо стало орієнтиром південного кордону Каліфорнії. Починаючи з 1871 року в долині річки Гіла, головним чином в районі сучасного Фінікса, поселяються мормони, що заснували на цих землях щонайменше 6 великих населених пунктів[5].