Існування Брумвею підтверджено, принаймні, від 1419 року, коли його вперше згадано в документах, що стосуються маєтку на Фаулнессі[1]. Разом з тим, деякі свідчення вказують на давніше походження дороги — мабуть, вона існувала і використовувалася ще римлянами. Зокрема, встановлено, що маршрутом, приблизно відповідним сучасному Брумвею, в IV столітті користувалися римські війська, очолювані комітом Саксонського берега[ru], які захищали річку Крауч[en] від вторгнення германських племен[2]. У ході археологічних розкопок на острові Фаулнесс[en] виявлено артефакти — залишки різних керамічних і скляних виробів, найраніші з яких датовано II століттям. Ці знахідки в комплексі з так званими Червоними пагорбами[en] і соляними курганами — місцями видобутку солі в римський період[3], що також були, мабуть, кінцевими точками Римської дороги, розглядають як правдоподібне підтвердження давнини маршруту[4][5].

Дослідження 2001 року відзначило підвищену інтенсивність процесів ерозії в районі архіпелагу Фаулнесс[6]. Бенхем і Фейт у своїй книзі, вивчаючи англосаксонське сільське господарство, припустили, що дорога, відома зараз як Брумвей, проходила раніше суходолом і опинилася під водою внаслідок розмивання берега; там же наголошується, що сучасні обриси островів дуже згладилися[7]. Нарешті, Дж. Р. Сміт зазначає, що Південно-Східна Англія, разом з узбережжям Ессекса, поступово йде під воду[8]; зокрема, захисні дамби для випасу худоби на болотах Фаулнесса зведено ще до 1271 року[9]. В «Хроніках Голіншеда»[en] 1577 року згадується прохід на острів Фаулнесс (назва Брумвей ще не фігурує), а 1594 року його вперше позначив на карті Джон Норден[en]. Крім проходу, до островів Фаулнесс, Нью-Інгленд і Гейвенгор можна було дістатися човном або за допомогою поромів: вони вирушали з островів Волласі[en], Поттон[en] і від міста Бернгам-он-Крауч[en]. При цьому кожна ферма мала свою пристань[10]. До кінця XVIII століття на острові Фаулнесс жило вже близько 900 осіб[11][12].

До середини XIX століття в районі Брумвея з'явилися військові. Палаті озброєнь[en] знадобилося стрільбище для випробування різних типів боєприпасів і прообразів ракет; з цією метою 1849 року придбано землю в районі Саут-Шобері[nl] і облаштовано військова база Шуберінесс[en]. З удосконаленням характеристик зброї зростала дальність стрільби і потреба в заходах безпеки. Тому відомство поступово викуповувало нові землі на північний схід, захоплюючи мілину Маплін[en] і Брумвей, що проходив по ній[10][13]. Оскільки прибережні піски і грязь мілини використовувалися як стрільбище, до початку XX століття доступ до Брумвею обмежували. Зрештою, 1913 року Воєнне міністерство Великої Британії оголосило про плани будівництва регулярної дороги, а дещо пізніше, в період Першої світової війни придбало у власність як сам Фаулнесс, так і сусідній Нью-Інгленд. 1915 року військові розпочали реалізацію проєкту, тоді ж побудовано перший міст маршруту — на острів Хейвенгор. Подальше прокладання дороги територією напівзатопленого Нью-Інгленда, дамби якого зруйнувалися під час «чорного понеділка» (катастрофічної повені 29 листопада 1897 року), було складним в інженерному плані. Міністерство вийшло із ситуації, просто перекривши греблями частину Нью-Інгленд-Крік, протоки, що розділяла острови Нью-Інгленд і Гейвенгор, зв'язавши таким чином ці острови. Сама дорога по окремій дамбі перетнула залишки перекритої протоки, а через струмок Шелфорд-Крік, що розділяв острови Фаулнесс і Хейвенгор і був останньою природною перешкодою на шляху до острова Фаулнесс, перекинули другий міст. Рух по всьому маршруту відкрито 1922 року[1][14][15]. На військовій базі Фаулнеса, крім тестування зразків озброєнь, проводилася утилізація боєприпасів. А від 1940-х років там розробляли й випробовували атомну зброю[12].

Після закінчення будівництва регулярної дороги з материка, Брумвей, здавалося, втратив своє значення. Однак у ніч на 1 лютого 1953 року внаслідок катастрофічної повені, найсильнішої в історії регіону, прорвано дамби і затоплено все південно-східне узбережжя Англії. Постраждав і низинний Фаулнесс, який затопило разом з дорогою, що веде до нього — примітно, що при цьому загинуло всього 2 осіб, ще 335 врятовано за допомогою човнів, барж і військових «амфібій». Проте, залишалося завдання порятунку сільськогосподарських тварин, яких було складно евакуювати по воді. Тут знову став у нагоді Брумвей: 4 лютого колона вантажівок і машин-амфібій пройшла по ньому, тварин, які вижили, за допомоги співробітників RSPCA[en] зігнали на височини, де їх нагодували й напоїли, після чого протягом декількох днів вивезли зворотним маршрутом[16].

Наприкінці XX століття існуванню Брумвея загрожував план будівництва на мілинах Маплін і Фаулнесс великого транспортного вузла[en], що включав аеропорт і морський порт. За планом, висунутим 1968 року, Брумвей виявлявся засипаним, а на його місці передбачалося побудувати злітно-посадкову смугу[17][18]. Але в липні 1974 року уряд відмовився від цього проєкту через відсутність нагальної необхідності в будівництві нового аеропорту, а також величезні витрати на перебудову низовин і транспортно-економічний розвиток території[19]. Пізніше план неодноразово обговорювався аж до 1989 року, коли прийнято рішення про розширення аеропорту Станстед[20].