Стародавність

Перші археоантропи на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, понад 900—800 тис. років тому[1]. Люди сучасного типу — Homo sapiens (кроманьйонці) сформувалися у період верхнього палеоліту, понад 40—35 тис. років тому. Це були представники європеоїдної раси, мисливці-збирачі, що мали родову організацію. Одним із культових центрів кроманьйонців був природний останець Кам'яна Могила[2]. Понад 10 тис. років тому відбулося танення льодовика, що сприяло збільшенню населення[3]. Стабілізувався ландшафтний поділ України на лісову, лісостепову і степову зони, утворився близький до сучасного ґрунтовий покрив[4]. Криза привласнювального господарства поступово змусила людей приступити до відтворювальних форм: рільництва і скотарства. З появою кераміки настав неоліт, який на території сучасної України тривав з VII до V—III тис. до н. е.[5]

З кінця 5 до початку 3 тисячоліття до н. е. в Україні тривала доба енеоліту. Стала виразнішою господарча спеціалізація за природно-кліматичними зонами: скотарство у степу, хліборобство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі. Центральною археологічною культурою на території України енеолітичного періоду була Трипільська культура (4000—2100 рр. до н. е.), носії якої були першими, хто на землях сучасної України досяг значних успіхів у розвитку економіки, технологій, освоєнні нових земель — створили поселення-протоміста, зразки монументальної архітектури та вжиткового мистецтва, знакові системи, закарбовану в матеріальних пам'ятниках міфологію, складні суспільні структури[6]. Занепад Трипільської культури позначився консолідацією скотарів і появою Ямної культури (2800—2300 рр. до н. е.) бронзової доби, у носіях якої вчені вбачають аріїв-індоєвропейців[7]. Вони охоплювали територію від Криму до Київського Полісся. На базі цієї культури у Південно-Східній Україні постає Катакомбна культура (2300—1300 рр. до н. е.), носії якої перебували у контактах із хліборобською культурою шнуркової кераміки (2300—1700 рр. до н. е.), що займала територію Північно-Західної України[8]. Катакомбну культуру заступила Зрубна культура (1700—1300 рр. до н. е.), яка асоціюється з іраномовними племенами скотарів, а культуру шнуркової кераміки на теренах України витіснила Тшинецька культура (1700—1200 рр. до н. е.), яку пов'язують із праслов'янсько-балтською спільністю хліборобів[9]. На XII—X століття до н. е. територія України залишалася розділеною між різними культурними спільнотами. Північні ліси на заході займали праслов'яни, а на сході — прафіноугри; у лісостепу мешкали фрако-іллірійські, а у степу — північноіранські племена.

У X ст. до н. е. на території України з'являються кочові племена кіммерійців. Їх витіснили скити (VII—III ст. до н. е.), які створили одну з наймогутніших держав того часу. У III ст. до н. е. на зміну скитам приходять сармати. Цей союз споріднених племен проіснував до IV ст. н. е, коли їх витіснили гуни, які згодом дали поштовх до великого переселення народів. Паралельно з цими племенами, починаючи з VII ст. до н. е. греки засновують у Північному Причорномор'ї свої міста-колонії: Тір, Ольвію, Пантікапей, Херсонес, а пізніше й Боспорську державу.

Середньовіччя Русь

Починаючи з IX століття українські землі стали центром Руської землі на чолі з полянським Києвом. 882 року Київ захопив варязький[10] князь Олег (882—912), який проголосив його «матір'ю міст руських» й встановив владу варязької династії Рюриковичів. За князювання княгині Ольги (945—965), її сина Святослава Хороброго (965—972), онука Володимира Великого (980—1015) та правнука Ярослава Мудрого (1019—1054) територія Руської держави розширилась шляхом підкорення Києвом сусідніх східнослов'янських, балтських і угро-фінських племен.

Це була найбільша держава Європи, площа якої сягала 1,5 млн км2[11]. Кордони Київської Русі на півночі пролягали в районах Чудського озера, Фінської затоки Балтійського моря, Ладозького й Онезького озер; на заході — в районі верхів'їв Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану і Західної Двіни; на півдні — Сули, Дону, Росі й Південного Бугу; на сході — Волги та її притоки Оки. Землі й етнічні князівства, де раніше правили місцеві князі, передавалися Рюриковичам. 988 року за правління Володимира русини прийняли християнство з Візантії, що визначило цивілізаційну приналежність українських земель на подальші тисячоліття, з нею почали рахуватися європейські монархії. Але процес феодальної роздрібненості в XI — XIII століттях призвів до ослаблення Русі, основні центри влади з Києва перемістились на північний схід, на Оку, до Володимирського князівства, де в майбутньому виникло Московське князівство, а слідом Московське царство, а також на захід, до міст Галича і Володимира.

Також на теренах сучасної України певний час існували такі великі князівства, як Чернігівське (по Десні), Переяславське (сучасна Полтавщина), Турово-Пінське (на Поліссі)

У 1240-х роках Русь було розорено Монгольською імперією, більшість руських князівств потрапила в залежність від неї.

Київські князі династії Рюриковичів на мозаїках «Золотих воріт»           Ольга
(бл. 910—969) Святослав Хоробрий
(бл. 938—972) Володимир Великий
(бл. 960—1015) Ярослав Мудрий
(бл. 983—1054) Данило Галицький
(1201—1264) Галицько-Волинська держава

Після занепаду Київської Русі політичний, економічний і культурний центр українських земель перемістився до Галицько-Волинської держави. До її складу входили Волинь, Галичина, Берестейщина, Холмщина, Підляшшя, Белжщина, Турово-Пінщина, Чорна Русь, західна Київщина та Закарпаття[12]. Незалежні князівства в Галичині, де правили Ростиславичі, виникли починаючи з 1084 з центрами в Перемишлі, Теребовлі та Звенигороді. 1141 р. Володимирко Володарович об'єднав їх у єдине Галицьке князівство, яке досягло найбільшого розквіту за правління Ярослава Осмомисла.

1199 р. Роман Великий об'єднав Галичину і Волинь у єдину Галицько-Волинську державу[13]. 1245 року його син і спадкоємець Данило, на часи правління якого припала татаро-монгольська навала, визнав свою залежність від Золотої Орди, проте сподіваючись на допомогу католицької Європи у боротьбі за незалежність, уклав таємні союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, і 1253 року прийняв знак самодержця — корону короля Русі від папи Іннокентія IV[14].

Близько 1256 року, після перемог над монголами Куремси, Данило заснував місто Львів. 1259 року, через відсутність військової допомоги з Заходу, король повторно визнав верховенство Орди. Його наступник Лев І постійно брав участь у походах ординців на Польщу і Литву. 1303 року Данилів онук король Юрій І домігся створення Галицької митрополії. 1308 року держава перейшла до його синів Андрія і Лева II, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди в союзі з тевтонськими лицарями і мазовецькими князями. Проте після їхньої смерті останній монарх Юрій II знову визнав себе васалом Золотої Орди. 1340 року його вбивство дало привід Польщі та Литві — сусідам, які мали династичні права на руський престол, — розпочати війну за галицько-волинську спадщину. 1392 року Галичина з Белзькою землею і Холмщиною остаточно увійшла до Польського королівства, а Волинь — до Великого князівства Литовського, яке ще раніше опанувало землі Київського та Чернігівського князівств[15]. В той самий час південні українські землі перебували у складі Золотої Орди і згодом Кримського ханату, утвореного 1447 року, а Закарпаття — у складі Угорщини.

У складі литовсько-руської та польської держав

У XIV столітті литовські князі з династії Гедиміновичів вдало скористались початком занепаду Золотої Орди та розпочали збирання і переділ руських земель, спустошених в середині XIII століття навалою Батия. Співвідношення слов'янських та власне литовських земель у складі Великого князівства Литовського 1341 року було 2,5 до 1, а 1430 року — вже 12 до 1. Розпочав приєднання руських земель до Литви князь Гедимін, зокрема захопивши Київ 1322 року після перемоги в битві на річці Ірпінь. В 1340 році князь Любарт приєднав до Литви Волинь. Основний масив українських земель було приєднано до Литви за князювання Ольгерда, який приєднав Чернігівсько-Сіверські (1357—1358), Подільські (1363) та Київські землі (1362—1363). Нові землі приєднувалися як шляхом завоювання, так і через мирні ініціативи (угоди, шлюбні і родинні союзи) з переважанням останніх.[16][17]

З 1398 року литовська держава носила назву Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське.[16]

Хоча правили державою литовські князівські династії, потужні позиції у Великому князівстві Литовському займали численні руські (українські) княжі роди, яких було більше ніж литовських, а також і велику частину війська на всіх ланках займали руські воїни та командувачі[16]. Помітні позиції руські воїни займали і в армії Польського королівства, що з 1392 року включало Галичину та деякі інші західні українські землі. Зокрема, наприклад, у Грюнвальдській битві (1410), де польське та литовське війська разом розбили Тевтонський орден, за свої подвиги здобув і слави та земель від короля Ягайла руський лицар Іванко Сушик з міста Романів під Львовом[18]. Серед руських (українських) княжих родів Литовської держави особливо відомими, впливовими та заможними були волинські роди Острозьких та Вишневецьких. Князь Костянтин Острозький (1460—1530) був одним з найуспішніших полководців Литовської держави, першим здобув титул великого гетьмана литовського за перемогу над татарським військом біля Очакова 1497 року. У 1514 році в битві під Оршею литовсько-руське військо на чолі з Костянтином Острозьким розгромило московське військо Василія III призупинивши захоплення руських земель Московією.[16]

Саме у складі Великого князівства Литовського, під певним впливом литовських військових традицій, вперше виникло українське козацтво. Хоча на перших етапах виникнення козацтво загалом підтримувалося литовською елітою, це були самовільні процеси заради оборони від кочівників, а не цілеспрямована організація державою. Зростання чисельності козацьких ватаг та їхні набіги на землі Кримського ханату створювали постійну напругу у відносинах між литовськими князями і ханом. У 1556 році волинський князь Дмитро Вишневецький заснував фортецю на острові Мала Хортиця задля боротьби з кочовиками. Це стало предтечею подальшого створення першої козацької січі.[16]

У 1569 році литовська та польська держави були об'єднані у єдину Річ Посполиту, причому руські княжі роди литовської держави здебільшого зберігали свій вплив на той час. У 1576 році князь Костянтин Василь Острозький, переважно на меценатський внесок своєї небоги княжни Гальшки Острозької, заснував Острозьку академію, найстаріший вищий навчальний заклад України.[19]

Новий час Козаччина

У XV столітті на південному сході Великого князівства Литовського у Наддніпрянщині виникли громади, які почали називати себе козаками. Їхнє виокремлення було пов'язано з формуванням угруповань вояків, що захищали ці землі в «диких степах» Запорожжя від нападів степових народів. З XVI століття військовим осередком козаків стала Запорозька Січ[20]. Козаки Війська Запорозького формували окремий суспільний стан, що брав участь у війнах на боці Речі Посполитої: Лівонській війні 1558—1583 років, Польсько-московській війні 1605—1618 років, Хотинській війні 1620—1621 років, Смоленській війні 1632—1634 років. Крім цього козаки самовільно ходили з грабіжницькими походами у Молдову, Московію, Кримський ханат, Чорноморське узбережжя Болгарії і Малої Азії, а також активно займалися найманством, особливо під час Тридцятирічної війни 1618—1648 років. Найуспішнішим козацьким полководцем зазначених воєн і походів був гетьман реєстрового козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний. Через правовий і соціальний гніт з боку шляхти козаки неодноразово піднімали повстання, найбільшими з яких були повстання Косинського 1591—1593 років, повстання Наливайка 1594—1596 років, повстання Жмайла 1625 року, повстання Федоровича 1630 року, повстання Сулими 1635, повстання Павлюка 1637 року й повстання Острянина 1638 року. Козаки неодноразово відстоювали права українського населення, яке зазнавало в Речі Посполитій релігійних та національних утисків[21][22].

З 1615 року в Києві існувала братська школа, що 1632 року була реорганізована митрополитом Петром Могилою на Києво-Братську колегію і яка у 1658 році отрмиала статус академії. Києво-Могилянська академія, і раніше колегія, була провідним освітнім закладом України в XVII—XVIII століттях, мала підтримку Війська Запорозького, з першої половини XVII століття в ній навчалася значна частина козацької старшини, зокрема низка гетьманів і їх найближче оточення.[23][24]

У 1648—1657 роках козаки під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького підняли велике повстання у Речі Посполитій, результатом якого стало створення в Наддніпрянщині самоврядної української держави — Війська Запорозького, або Гетьманщини[21][25]. 1654 року задля продовження війни з поляками козацька Україна прийняла протекторат московського царя, а 1656 року, через підписання московитами сепаратного миру, уклала союз зі Швецією і Трансільванією[26]. 1657 року, після обрання новим гетьманом Івана Виговського, всередині України спалахнуло антигетьманське повстання, що розвинулося у козацько-московську війну. Попри перемогу гетьмана під Конотопом в 1659 році, він втратив підтримку козацької старшини через союз із поляками[21].

Стартував період козацьких міжусобиць — руїни, внаслідок якої козацька держава розкололася по Дніпру на Лівобережжя, Правобережжя і Запорожжя. Правобережна Україна опинилася під владою Речі Посполитої, а Лівобережжя і Запорожжя — під впливом Московії. 1667 року цей поділ затверджено Андрусівським миром.

У 1672 році у Бучацькому договорі зазначено польською мовою та турецькою мовою існування України, української державності[27].

Козацькі намагання об'єднати Україну під проводом гетьмана Петра Дорошенка за допомоги Османської імперії у 1672—1676 роках закінчилися поразкою і закріпленням попереднього поділу[28]. 1689 року Московія і Річ Посполита остаточно розділили Гетьманщину. Наприкінці XVII століття поляки ліквідували залишки козацького суверенітету на Правобережжі, а московити поступово скасовували його на Лівобережжі.

1709 року, під час Великої північної війни, козаки під проводом із гетьманом Івана Мазепи уклали союз зі Швецією, намагаючись визволитися з-під московського панування, але зазнали поразки під Полтавою[29]. 1710 року переможені козаки на чолі з гетьманом Пилипом Орликом прийняли у вигнанні першу козацьку Конституцію[29]. Після повстання Мазепи Московська держава, перетворена на Російську імперію, взяла курс на повну ліквідацію козацької автономії в Україні. 1754 року росіяни ліквідували українсько-російський митний кордон і 1764 року скасували гетьманство, надавши останньому гетьману Кирилу Розумовському декоративний титул фельдмаршала. 1775 року зруйновано Запорозьку Січ, 1781 року ліквідовано козацький устрій в Україні, а 1783 року закріпачено українських вільних селян[21][30].

Гетьмани Війська Запорозького           Петро Сагайдачний
(1582—1622) Богдан Хмельницький
(1595—1657) Іван Виговський
(бл. 1608—1664) Іван Мазепа
(1639—1709) Пилип Орлик
(1672—1742) Кримське ханство

Державою кримських татар, одного з корінних народів України[31], був Кримський ханат, або Кримський престол, що існував на південних українських землях у 1441—1783 роках за правління династії Ґіреїв.[32][33]

Держава мала станово-представницький устрій, основною релігією був іслам.[32][33]

Займала територію Криму, степів Північного Причорномор'я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель північної Кубані.[32][33]

Заснована Хаджі І Ґераєм у 1441 році внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. У 1478 році, за правління його сина Менґлі І, визнала османського султана як халіфа мусульман-сунітів. Тримала у васальній залежності кочовиків Ногайської, Буджацької, Єдисанської, Перекопської орд, малих ногаїв Кубані та черкесів Північного Кавказу.[32][33]

У 1659 році Мехмед IV Ґерай підтримав гетьмана Івана Виговського в битві під Конотопом, 40 тисяч кримськотатарських вершників разом з 20 тисячами козаків та 4 тисячами польських найманців отримали рішучу перемогу над 100 тисячами московитів на чолі з Олексієм Трубецьким.[32][34]

Зазнала сильних руйнувань під час російсько-османської війни 1735—1739. У 1774 році здобула повну незалежність як від Османської імперії, так і від Росії в результаті чергової поразки Османської імперії від Росії, що було письмово закріплено мирним договором.[32][33]

У 1783 році Російська імперія порушила договір та анексувала Кримський ханат у результаті воєнної кампанії Потьомкіна. З великих держав тільки Франція виступила з відкритим протестом проти цього акту[35].

Імперська доба

Після останнього поділу Речі Посполитої 1795 року українські землі були розчленовані між Австро-Угорщиною і Росією. Перша отримала Галичину, Буковину і Закарпаття, а друга — решту України[36].

З кінця XVIII століття, під впливом європейського романтизму і націоналізму на українських землях набув нового розвитку український національний рух. 1798 року Іван Котляревський видав бурлескну поему «Енеїда», головною темою якої було відновлення козацької держави. Цей твір був першим твором української літератури, написаний розмовною українською мовою, й послужив стимулом для відродження українських національних традицій. 1806 року було засновано Харківський університет, що став центром українознавчих студій. 1825 року була написана «Історія русів», що справила виплив на формування української гуманітарної інтелігенції. 1834 року було засновано Київський університет, який так само як і Харківський став одним із українознавчих центрів. У 1840-х роках будителем української національної свідомості став Тарас Шевченко, поезія якого набула популярности серед широких верств українського суспільства — від Волині до Кубані. Серед найвідоміших діячів української культури імперського періоду були також Григорій Квітка-Основ'яненко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Іван Франко, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Василь Стефаник тощо.

Українське національне відродження сприймалося вороже імперським керівництвом Росії. Російський уряд взяв курс на повну мовно-культурну асиміляцію неросійських народів європейської частини імперії, інструментом якої була політика русифікації українського народу. З цією метою російська влада видавала офіційні заборони на використання української мови, зокрема Валуєвський циркуляр 1863 року й Емський указ 1873 року[37].

Діячі української культури імперської доби           Іван Котляревський
(1769—1838) Тарас Шевченко
(1814—1861) Іван Франко
(1856—1916) Ольга Кобилянська
(1863—1942) Леся Українка
(1871—1913) Новітній час Визвольні змагання

1917 року лютнева революція в Росії повалила монархію і дала початок республіканському Тимчасовому уряду[38]. Відлунням цих подій стало формування 17 березня у Києві Центральної Ради на чолі з професором Михайлом Грушевським[38]. 20 листопада, після більшовицького перевороту в Росії, Центральна Рада як представницький орган України проголосила створення автономної Української Народної Республіки (УНР)[39], а 22 січня 1918 року, через спалах українсько-більшовицької війни, проголосила її незалежність[40]. За місяць український уряд уклав у Брест-Литовську договір із Німецькою та Австро-Угорською імперіями, за допомоги яких звільнив Україну від більшовиків. Проте 29 квітня, внаслідок державного перевороту українських монархічних сил, уряд Центральної Ради замінив гетьман Павло Скоропадський[38][41]. Республіка була перейменована на «Українську Державу»[41].

Режим Скоропадського протримався до листопада, коли його головні союзники німці капітулювали у Першій світовій війні[41]. 14 грудня повстання Директорії на чолі з Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком повалило гетьманат і відновило Республіку. Однак відступ німців дозволив російським більшовикам поновити воєнні дії. 6 січня 1919 вони створили у Харкові маріонеткову державу — Українську Соціалістичну Радянську Республіку, від імені якої розпочали війну[38]. Протягом 1919 — 1920 років за контроль над Україною боролися українські республіканці, більшовики, російські націоналісти за підтримки Великої Британії, Франції та Польщі, українські анархісти на чолі з Нестором Махном та українські партизани[38]. Боротьба закінчилася перемогою більшовицьких сил і встановленням радянського контролю в Центральній, Східній та Південній Україні[38].

Паралельно з цим, у зв'язку з розпадом Австро-Угорщини, 19 жовтня 1918 року українці Галичини, Буковини і Закарпаття проголосили створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) зі столицею у Львові[38]. Проте 1 листопада того ж року її атакувала Польща, розпочавши українсько-польську війну. Нападника підтримували країни Антанти — Велика Британія, Франція, Королівство Румунія й Угорщина, а західні українці перебували в міжнародній ізоляції[38]. У пошуках союзника уряд ЗУНР звернувся по допомогу до УНР і 22 січня 1919 року об'єднався з нею у єдину державу[42]. Проте Директорія була зайнята війною з більшовиками і не могла надіслати військ. Внаслідок цього, на середину липня 1919 року поляки окупували Галичину, румуни — Буковину, а чехи — Закарпаття[38]. У квітні 1920 року за володіння Західною Україною спалахнула радянсько-польська війна. Вона закінчилася 18 березня 1921 року Ризьким миром, що закріпив за Польщею право на українські Галичину та Волинь[38][43].

Українські діячі періоду Визвольних змагань           Михайло Грушевський
(1866—1934) Павло Скоропадський
(1873—1945) Симон Петлюра
(1879—1926) Володимир Винниченко
(1880—1951) Нестор Махно
(1888—1934) Україна під радянською владою (1920–1930-ті роки)

30 грудня 1922 року Українська Соціалістична Радянська Республіка уклала разом із більшовицькими республіками Росії, Білорусі та Закавказзя договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). За цим договором усі національні республіки нового Союзу були рівноправними, проте після прийняття Конституції СРСР 1936 року була обрана централізована система управління, в якій національні держави перетворювалися на автономії у складі Росії.

Протягом 1923—1933 років уряд СРСР та комуністична партія проводили в Українській СРР курс українізації, спрямований на укріплення позицій більшовиків. Шляхом розширення сфери застосування української мови в освіті, науці, засобах масової інформації, війську та партії більшовики намагалися знизити ступінь ворожости українців до радянської влади. Але вже в 1930 році, за ініціативи більшовицького намісника в Україні Лазаря Кагановича, стартувала кампанія гострої критики українізації та її прихильників. В 1933 році більшовики затаврували курс як «націоналістичний перегин», розпочали масові репресії щодо української інтелігенції та поновили русифікаційний курс. В результаті сталінських репресій, особливо протягом «Великого терору», за політичними мотивами були страчені або відправлені у трудові табори мільйони українців, зокрема тисячі діячів української культури та науки. Знищення радянською владою у 1930-х роках понад 200 українських письменників і митців, здебільшого людей чий пік активності припав на 1920-ті роки та початок 1930-х років, зробило це покоління української культури відомим як Розстріляне відродження.[44] Серед найвідоміших жертв були Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Гнат Хоткевич, Михайль Семенко, Майк Йогансен, Валер'ян Підмогильний, Михайло Бойчук, Софія Налепинська-Бойчук.

В економічній сфері Україні комуністи проводили так звану «колективізацію» сільського господарства та посилену «індустріалізацію», яка супроводжувалась вимушеним переміщенням великих мас населення з сіл у міста.

У 1932—1933 роках, з метою «колективізації» господарства та придушення українського визвольного руху, центром якого було українське село, радянська влада організувала штучний голод на території УСРР. Від нього також постраждали регіони інших радянських республік, де компактно проживали українці, зокрема Кубань. За різними підрахунками, внаслідок Голодомору українське населення втратило від 4 млн[45][46] до 12 млн осіб[47]. Він зруйнував українське село і, як наслідок, традиційну систему цінностей у Наддніпрянщині, Слобожанщині, Запорожжі й Кубані. Голодомор визнаний геноцидом і злочином проти людяности на міжнародному рівні.

Представники Розстріляного відродження           Лесь Курбас
(1887—1937) Микола Зеров
(1890—1937) Микола Куліш
(1892—1937) Михайль Семенко
(1892—1937) Валер'ян Підмогильний
(1901—1937) Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини

1920—1930-ті роки на західноукраїнських землях стали часом становлення антипольського визвольного руху, який пізніше оформився в організаційну структуру ОУН.

Друга світова війна

23 серпня[49] 1939 року СРСР та Німеччина уклали пакт про ненапад та розподіл сфер впливу у Східній Європі. 1 вересня року німці напали на Польщу з заходу, а 17 вересня Радянський Союз — зі сходу. Унаслідок цієї операції до УРСР були приєднані Західна Волинь і Галичина, заселені переважно українцями[50]. Після окупації Німеччиною Франції, 28 червня 1940 року СРСР здійснив операцію супроти Румунії. Завдяки цьому до складу УРСР були повернуті Північна Буковина і Буджак, але відторгнута частина Придністров'я, що стала частиною Молдовської РСР. 14 липня 1940 року червоноармійські війська окупували країни Балтії, а 1 червня 1941 року німці захопили Балкани. Німеччина і СРСР отримали спільні кордони.

18 грудня 1940 року Німеччина затвердила план Барбаросса й 22 червня 1941 року напала на СРСР. Війна між цими державами тривала чотири роки й велася значною мірою на території України. У конфлікті на боці Німеччини виступили Італія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія, Словаччина і Фінляндія.

30 червня 1941 року Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення Української Держави в окупованому німецько-гітлерівськими військами Львові. Невдовзі він та Степан Бандера опинились у концтаборі «Заксенгаузен».

19 вересня 1941 року нападники захопили Київ і Правобережжя, 24 жовтня — Харків і Лівобережжя, а червні-липні 1942 року — Крим і Кубань. В лютому 1943 року СРСР зміг спинити натиск противника під Сталінградом, а в серпні того ж року перехопив наступальну ініціативу після перемоги на Курській дузі. 6 листопада 1943 року радянські війська захопили Київ, а в квітні-травні 1944 року встановили радянський контроль над Правобережжям і Кримом. Наприкінці серпня 1944 року СРСР зайняв Західну Україну й почав наступ на окуповані Німеччиною країни Центральної Європи. 2 травня радянські війська здобули німецьку столицю Берлін. 8 травня війна скінчилася капітуляцією Німеччини. Внаслідок перемоги СРСР зросла його роль на міжнародній арені. У країнах Центральної Європи була створена низка прорадянських режимів.

Німецько-радянське протистояння супроводжувалася жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями, вивезенням населення. Жертвами цієї війни стало від 8 до 10 млн жителів України[51]. У цій війні українці воювали переважно на боці СРСР у Червоній армії[52], певні формування, як то дивізія «Галичина», на боці Німеччини. Частина українців воювала в складі Української повстанчої армії (УПА), що боролася за незалежну від радянського та нацистського панування Україну[53].

Відлига. Застій. Перебудова

У 1945 році Українська РСР стала одним із членів-засновників ООН. Перший комп'ютер радянської МЕСМ був побудований у Київському інституті електротехніки і почав функціонувати в 1950-му.

Післявоєнні етнічні чистки відбувалися з новим розширенням Радянського Союзу. Згідно зі статистикою, станом на 1 січня 1953 року, українці були другими у списку серед дорослих «спецпереселенців», що включає 20 % від загальної суми. Крім українців, понад 450 тисяч етнічних німців з УРСР та понад 200 тисяч кримських татар стали жертвами примусової депортації[54].

УРСР була сильно зруйнована під час війни, знищено понад 700 міст та 28 000 сіл, тому відновлення потребувало значних зусиль[55]. Ситуація ускладнювалася післявоєнним голодом 1946—1947 років, який був викликаний посухою і військовими руйнуваннями інфраструктури. Він забрав десятки тисяч життів[56][57].

Після смерті Сталіна в 1953 році Микита Хрущов став першим секретарем ЦК КПРС. Будучи першим секретарем Компартії Української РСР у 1938—1949 роках, Хрущов був глибоко обізнаний із республікою і після приходу до всесоюзної влади, він почав підкреслювати дружбу між українським і російським народами. У 1954 році широко відзначалося 300-річчя Переяславської Ради і, зокрема, Крим був переданий із РРФСР до Української РСР[58].

Вже до 1950 року республіка повністю перевершила довоєнний рівень промисловости й виробництва[59]. У 1946—1950 роках п'ятирічного плану майже 20 % радянського бюджету було вкладено в радянську Україну. У результаті українська робоча сила зросла на 33,2 % з 1940 по 1955 рік, а той час як обсяг промислового виробництва зріс у 2,2 раза за той же період. Радянська Україна незабаром стала європейським лідером в області промислового виробництва, важливим центром радянської військової промисловости та високотехнологічних досліджень. Така важлива роль була зумовлена і доповнена значним впливом місцевої еліти.

Внаслідок тимчасового послаблення радянських репресій протягом хрущовської відлиги з кінця 1950-х років до 1970-х років в Україні сформувалася літературно-мистецька та суспільно-політична течія серед інтелігенції, що отримала назву Шістдесятництво.[60] Шістдесятники являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму. В основі світоглядних засад шістдесятників були визнання свободи, ідеї гуманізму та антропоцентризму.[60] Серед найвідоміших представників шістдесятників були письменники Ліна Костенко, Григір Тютюнник, Василь Симоненко, Іван Драч, Василь Стус, літературні критики Іван Світличний, Іван Дзюба, художники Алла Горська, Галина Севрук, кіномитці Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, публіцисти В'ячеслав Чорновіл, Валерій Марченко та інші[60]. Після відновлення тиску та репресій радянського режиму частина шістдесятників пішла на частковий компроміс з владою, інші обрали шлях відкритого протистояння тоталітарному режиму і стали частиною дисидентського руху, представники якого відкрито критикували радянську владу і були фактичною опозицією до неї. Значною подією дисидентського руху в УРСР було створення у 1976 році правозахисної Української Гельсінської групи, серед найвідоміших засновників якої були Микола Руденко та Левко Лук'яненко. Дисиденти зазнавали політичних репресій радянською владою, багато зазнало тривалих ув'язнень.[61][62] Згодом у 1991 році авторами Акту проголошення незалежності України стали дисиденти Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь.

Шістдесятники та дисиденти           Левко Лук'яненко
(1928—2018) Ліна Костенко
(1930) Василь Симоненко
(1935—1963) В'ячеслав Чорновіл
(1937—1999) Василь Стус
(1938—1985) Незалежність Проголошення незалежності, президенства Кравчука та Кучми

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет[63], що поклало початок конфронтації між урядами СРСР і УРСР. 19 серпня 1991 року в Москві комуністи-консерватори здійснили невдалу спробу державного перевороту, аби відновити владу партії. Після провалу путчистів, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України[64]. Цей акт підтримало 90,32 % українців на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Це ознаменувало появу незалежної держави Україна. Того ж дня відбулися перші президентські вибори, на яких переміг голова Верховної Ради України, у 1988—1990 роках — завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, Леонід Кравчук. 8 грудня у Біловезькій пущі і 21 грудня в Алма-Аті лідери України, Білорусі та Росії підтвердили розпад СРСР і утворили Співдружність Незалежних Держав (СНД)[65]. Хоча Верховна Рада України ніколи не ратифікувала вступ, тобто Україна ніколи не була членкинею СНД.[66]

Україна спочатку розглядалася як республіка зі сприятливими економічними умовами, тим не менш, країна пережила глибший економічний спад, ніж деякі з інших колишніх радянських республік. Під час рецесії Україна втратила 60 % свого ВВП з 1991 року по 1999 рік[67][68] і постраждала від п'ятизначних темпів інфляції[69]. Невдоволені економічними умовами, а також кількістю злочинів і рівнем корупції, українці протестували і влаштовували страйки.

У 1996 році була ухвалена Конституція України, що сприяло стабілізації політичної системи і в той же час зосереджувало більшість владних повноважень у руках тодішнього президента Леоніда Кучми. У вересні того ж року було проведено грошову реформу і введено нову валюту — гривню. Українська економіка стабілізувалася до кінця 1990-х років, а з 2000 року почало відбуватись її зростання, в середньому на 7 % щорічно.

Помаранчева революція, президенства Ющенка та Януковича

2004 року, другий тур президентських виборів відбувся з масовими системними фальсифікаціями[70] на користь провладного кандидата Віктора Януковича. Це призвело до початку всеукраїнської акції протесту, що отримала назву «Помаранчева революція». Верховний суд України скасував рішення ЦВК про перемогу на виборах Віктора Януковича і призначив переголосування, за результатами якого президентом було обрано Віктора Ющенка. Янукович повернувся до влади у 2006 році, коли він став прем'єр-міністром під час «Антикризової коаліції»[71], що призвело до дострокових парламентських виборів у вересні 2007 року[72]. В 2010 році Янукович був обраний президентом[73] та сформував новий уряд на чолі з Миколою Азаровим. 21 квітня Віктор Янукович підписав угоду з президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі до 2042 року. 11 жовтня 2011 року Печерський суд міста Києва засудив колишнього прем'єр-міністра України і основного суперника Януковича на президентських виборах, Юлію Тимошенко до семи років ув'язнення.

Революція гідності, російсько-українська війна та президенство Порошенка

Невдоволення правлінням Януковича вилилося протягом 2010—2013 років у численні акції протесту, зокрема «Податковий майдан», «Україна проти Януковича», протести у Врадіївці тощо, а 21 листопада 2013 відмова Кабінету міністрів від підписання угоди про асоціацію України з ЄС, запланованої попередньо на час саміту Східного партнерства спричинила до багатотисячних акцій протесту, котрі були проведені прихильниками ЄС напередодні майбутніх президентських виборів, що отримали назву — Євромайдан та «Революція гідності»: після приєднання до протестувальників, котрі принципово виступили проти силового порушення громадянських прав українців. Силовий розгін протестувальників (переважно студентів) у Києві в ніч на 30 листопада, спричинив вихід на вулиці 1 грудня сотень тисяч (за деякими підрахунками близько мільйона) громадян із вимогами відставки уряду Азарова і самого президента. Розвиток конфлікту досяг апогею 18—20 лютого 2014, коли внаслідок протистояння силовиків та протестувальників у центрі Києва загинуло більше сотні людей, півтори тисячі було поранено, сотні вважаються зниклими безвісти[74][75][76][77]. Наслідком тих подій стало відсторонення 22 лютого Верховною Радою від виконання обов'язків Президента України Віктора Януковича та призначення дострокових президентських виборів на 25 травня 2014 року[78]. Виконувати обов'язки президента України Верховна Рада з 23.02.2014 тимчасово, до обрання Президента, доручила Олександру Турчинову (напередодні він також був обраний Головою Верховної Ради України замість В. Рибака).[79].

Скориставшись політичною кризою, російські спецслужби інспірували численні антидержавні виступи у містах Криму (з 23.02.2014), а незабаром — і на сході України. У Криму миттєво були створені так звані «загони самооборони» (як виявилось згодом, вони складалися з завезених напередодні з Росії найманців[80]), які підбурювали на захоплення державних установ, а також разом із російськими військовослужбовцями (які на той час були без відзнак на одязі та техніці) почали блокування військових частин ЗСУ на півострові. Під час сутичок загинула низка військовослужбовців ЗСУ і громадських проукраїнських активістів[81]. Також росіяни блокували кораблі ВМС України у Криму і суходільні в'їзди на півострів. 16 березня був проведений нелегітимний референдум, який на думку російської влади, узаконив захоплення української території.

Після анексії Криму російські керівники на чолі з Володимиром Хуйлом намагались проголосити Південно-східну Україну російською територією[82] і з квітня 2014-го намагались втілювати на цих землях подібний кримському сценарій[83]. На початку квітня були захоплені державні установи у Донецьку і Луганську, схожі спроби відбулися і в деяких інших містах, зокрема, у Харкові (07.04.2014) і Одесі (22.04.2014). А вже 12 квітня військовий загін російських бойовиків захопив м. Слов'янськ і Краматорськ. В. о. Президента Олександр Турчинов проголосив початок антитерористичної операції (АТО). На захоплених територіях проросійські терористи проголосили Донецьку (06.04.2014) та Луганську (27.04.2014) народні республіки, повністю контрольовані Москвою, яка все це фінансувала й організувала постачання сюди зброї, ПММ і бойовиків. Протягом травня-серпня 2014 р. Збройним силам України разом із добровольчими батальйонами вдалося звільнити значну територію від загарбників і майже оточити Донецьк. Проте, раптове пряме вторгнення збройних сил Російської Федерації під Іловайськом[84][85], дозволило Кремлю врятувати так звані «ДНР» та «ЛНР» та заморозити конфлікт.

1 січня 2016 року Україна приєдналася до Зони вільної торгівлі з ЄС. Українські громадяни отримали безвізовий режим поїздки до Шенгенської зони терміном до 90 днів протягом будь-якого 180-денного періоду 11 червня 2017 року, а Угода про асоціацію офіційно набула чинності 1 вересня 2017 року.

Арбітражний інститут Торгової палати Стокгольма задовольнив вимоги «Нафтогазу» про відшкодування постачань газу за транзит, які не були поставлені «Газпромом». Відповідно до рішення Стокгольмського арбітражу, «Нафтогаз» домігся компенсації у розмірі 4,63 мільярда доларів за те, що «Газпром» не поставив узгоджені обсяги газу для транзиту. За підсумками двох арбітражних проваджень у Стокгольмі, «Газпром» мав сплатити (і згодом сплатив) 2,56 млрд доларів на користь «Нафтогазу»[86].

25 листопада 2018 року стався Інцидент у Керченській протоці, коли берегова охорона Федеральної служби безпеки Росії (ФСБ) обстріляла і захопила три судна ВМС України, які намагалися пройти з Чорного моря в Азовське море через Керченську протоку на шляху до порту Маріуполь[87][88].

У 2018 році було розпочато процес надання автокефалії Київській митрополії від Вселенського патріарха Варфоломія (Томос), який був отриманий 6 січня 2019 року на Фенері, чому передував Об'єднавчий собор, який утворив Православну церкви України.

21 лютого 2019 р. було внесено зміни до Конституції України, норми про стратегічний курс України на членство в Європейському Союзі та НАТО закріплені у преамбулі Основного Закону, трьох статтях та перехідних положеннях.[89]

Президентство Зеленського (з 2019)

2 березня 2020 року було підтверджено перший випадок інфікування COVID-19 у Чернівцях[90]. Згодом було введено карантин, закрито кордони й оголошено надзвичайну ситуацію. Епідемія охопила всі області України. Щодня міністерство охорони здоров'я публікує нову інформацію [Архівовано 12 серпня 2021 у Wayback Machine.] про поширення пандемії (на тлі розгорнутої війни росії проти України, з 24 лютого 2022 року статистика не ведеться). Через карантинні обмеження в країні посилилась економічна криза, кількість офіційних безробітних зросла на 67 %. 20 березня вилікувався перший хворий, на той час хворі були вже в кількох областях[89][91].

23 лютого 2021 року в Україні було зареєстровано 2 вакцини проти коронавірусу: AstraZeneca та Pfizer/BioNTech[92][93]. 24 лютого було вакциновано першу людину[94].

На червневому саміті в Брюсселі 2021 року лідери НАТО повторили рішення, ухвалене на Бухарестському саміті 2008 року про те, що Україна стане членом Альянсу з Планом дій щодо членства (ПДЧ) як невід'ємною частиною процесу та правом України визначати своє майбутнє і зовнішню політику, звичайно, без втручання ззовні[95].

У четвер 24 лютого 2022 року, після звернення президента РФ В. Путіна, розпочалася повномасштабна агресія російської армії проти України. Зранку, о 4:00 за Київським часом територія України була атакована крилатими ракетами «Калібр» та «Іскандер». Російські військові розпочали наступ з території Білорусі, вздовж російсько-українського кордону і з тимчасово окупованого Криму.

28 лютого 2022 року президент України Володимир Зеленський підписав заявку про негайний вступ України до Європейського Союзу. 28 лютого 2022 року президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що Україна належить до Європейського Союзу, і блок хоче, щоб Україна приєдналася, але для цього знадобиться час.[96] 1 березня 2022 року Європейський парламент рекомендував зробити Україну офіційним кандидатом на членство,[97] а 10 березня 2022 року Рада Європейського Союзу звернулася до Європейської Комісії з проханням дати висновок щодо заявки.[98] 8 квітня 2022 року фон дер Ляєн особисто передала Зеленському законодавчу анкету.[99]

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Російською Федерацією під час останньої фази збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом українського народу. Вказується, що акти геноциду в діях Росії проявляються, зокрема, у вчиненні масових звірств у містах Буча, Бородянка, Гостомель, Ірпінь та інших.[100]

Геноцид українців, влаштований російськими військами в Україні під час російсько-української війни, може стати найбільшим у Європі з часів Другої світової війни.[101]

Європейський парламент 23 червня 2022 ухвалив резолюцію із закликом невідкладно надати статус кандидата на членство в Європейському Союзі для України.[102][103] 23 червня 2022 року Європейська Рада надала Україні статус кандидата на вступ до Європейського Союзу.[104]

↑ Найстаріша археологічна стоянка в Україні міститься поблизу села Королево Закарпатської області. (Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАН України, 2000. — C. 8—9). ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАН України, 2000. — C. 14. ↑ В Україні виявлено понад 300 мезолітичних територій, які класифікують у південно-степову та полісько-лісостепову культурно-територіальні зони (Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАН України, 2000. — C. 15). ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАН України, 2000. — C. 17. ↑ Залізняк Л. Л. Археологія України. Навч. посібник. — К.: Либідь, 2005. — с. 90-101. ↑ Енциклопедія трипільської цивілізації. Т.1, кн.1, с. 522. ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАН України, 2000. — C. 31. ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАН України, 2000. — C. 33—36. ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАН України, 2000. — C. 38—40. ↑ Мицько, І. (2010). Данське похождення князя Олега (рос.).  ↑ КИЇВСЬКА РУСЬ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЯДРА ДЕРЖАВИ. Архів оригіналу за 27 серпня 2020. Процитовано 7 серпня 2022.  ↑ Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. — С.21-37. Архів оригіналу за 27 вересня 2007. Процитовано 23 березня 2012.  ↑ Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. — С.84-87. Архів оригіналу за 30 вересня 2007. Процитовано 3 жовтня 2009.  ↑ Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. — С.93-105. Архів оригіналу за 30 вересня 2007. Процитовано 23 березня 2012.  ↑ Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. — Київ, 1984. — С. 106—115. Архів оригіналу за 30 вересня 2007. Процитовано 23 березня 2012.  ↑ а б в г д Русина О. В. Велике князівство Литовське // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5. ↑ Т. І. Бондарук, I. Б. Усенко. Велике князівство Литовське // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 1 : А — Г. — 672 с. — ISBN 966-7492-00-X. ↑ Масан О. 2010. Грюнвальдська битва та її відлуння у Теребовлі й Кам'янці-Подільському (ще раз до питання про участь рицарів з Галичини і Поділля у Великій війні 1409—1411 рр.) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. — 2010. — 1. — С. 116—126. ↑ Дзюба О. М. Острозька академія // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2. ↑ Розділ III. Несхожі пагони руського стовбура (кн. XIV — сер. XVI ст.). § 3. Перші сто літ козаччини // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997. ↑ а б в г Субтельний О. Козацька ера[недоступне посилання] // Україна: Історія. — Київ: Либідь, 1993. ↑ Розділ III. Україна-Русь — третій зайвий у Речі Посполитій «Двох Народів» (1569—1648). § 3. Шляхта, простолюд, козаки — вузол взаємопов'язань і протиріч // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997. ↑ М. В. Яременко. Києво-Могилянська академія, Київська братська школа, Київський колегіум, Київська академія, Київська духовна академія, Національний університет «Києво-Могилянська академія» [Архівовано 6 Жовтня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 183. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8. ↑ Хижняк З. І., Маньківський В. К. Історія Києво-Могилянської академії. Київ: Видавничий дім «КМ Академія», 2003. 184 с. ↑ В. Греченко О. Ярмиш. Історія України. — Харків: Торсінг, 2005. — С. 39-47. ↑ Розділ V. Козацька ера. § 1. Козацька революція 1648—1657 рр. // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997. ↑ Віднайдено документи, які підтверджують, що у XVII столітті в нас була суверенна Українська держава. Львів місто натхнення. 21.09.2019. Архів оригіналу за 28.09.2020. Процитовано 28.09.2020.  ↑ Розділ V. Козацька ера. § 2. Руїна (1658—1686) // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997. ↑ а б Розділ V. Козацька ера. § 3. Мазепа і мазепинці // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997. ↑ Розділ VI. Україна XVIII ст. між Річчю Посполитою і Російською імперією. § 2. Згасання козацьких автономій у підросійській Україні // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ї не вказано текст ↑ а б в г д е Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ЕІУ не вказано текст ↑ а б в г д Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Дом не вказано текст ↑ О. Сокирко. Тріумф в час Руїни. Конотопська битва 1659 р. — К. : Темпора, 2008 ↑ Г. Л. Кессельбреннер (1994). Крым: страницы истории. М.: SvR-Аргус. ISBN 5-86949-003-0. Архів оригіналу за 6 березня 2019. Процитовано 5 червня 2020.  ↑ В. Греченко О. Ярмиш. Історія України. — Харків: Торсінг, 2005. — С. 58-126 ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Півторак не вказано текст ↑ а б в г д е ж и к л Субтельний О. Україна у XX столітті // Україна: Історія [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]. — Київ: Либідь, 1993. ↑ III Універсал Української Центральної Ради. Архів оригіналу за 10 травня 2021. Процитовано 29 листопада 2021.  ↑ IV Універсал Української Центральної Ради. Архів оригіналу за 16 квітня 2021. Процитовано 29 листопада 2021.  ↑ а б в Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 рр.: Українська гетьманська держава 1918 року. — Ужгород, 1930. ↑ Передвступний договір, складений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові між Українською Народньою Республікою й Західно-Українською Народньою Республікою про подальшу злуку обох українських держав в одну державну одиницю. Архів оригіналу за 29 листопада 2021. Процитовано 22 січня 2012.  ↑ Мельтюхов М. (2001). Советско-польские войны. Военно-политическое противостояние 1918—1939 гг.. М.: Вече. ISBN 978-5-699-07637-6. Архів оригіналу за 30 листопада 2020.  ↑ Юрій Лавріненко. Розстріляне відродження: Антологія 1917—1933. [Архівовано 13 грудня 2010 у Wayback Machine.] — Київ: Смолоскип, 2004. ↑ Голова СБУ назвав точну кількість жертв Голодомору. Архів оригіналу за 1 березня 2017. Процитовано 26 січня 2012.  ↑ Стенограма прес-конференції «Рішення Апеляційного суду Києва про визнання винними в Голодоморі, присвоєння звання „Герой України“ Степанові Бандері та інші питання історичної спадщини України.». Архів оригіналу за 14 березня 2016. Процитовано 26 січня 2012.  ↑ Rosefielde, Steven. Excess Mortality in the Soviet Union: A Reconsideration of the Demographic Consequences of Forced Industrialization, 1929—1949 // Soviet Studies 35 (July 1983): 385—409 ↑ http://cdvr.org.ua/ [Архівовано 20 червня 2012 у Wayback Machine.] Центр досліджень визвольного руху ↑ 6 російських міфів про Пакт Гітлера-Сталіна. Історична правда. Архів оригіналу за 13 лютого 2018. Процитовано 30 січня 2018.  ↑ Приєднання Західної Волині та Східної Галичини до складу УРСР. Архів оригіналу за 19 квітня 2013. Процитовано 6 листопада 2011.  ↑ Професор Олександр Лисенко: «Найбільше трофейного обладнання отримав Донбас» // Історична правда, 9.05.2011. Архів оригіналу за 10.09.2011. Процитовано 22.01.2012.  ↑ «Losses of the Ukrainian Nation», p. 2: [1] Peremoga.gov.ua ↑ «Ukrainian Insurgent Army»: [2] [Архівовано 24 лютого 2011 у Wayback Machine.] Encyclopedia of Ukraine. ↑ Migration and migration policy in Ukraine: [3] [Архівовано 10 травня 2011 у Wayback Machine.] Національний інститут проблем міжнародної безпеки ↑ «Ukraine: World War II and its aftermath»: [4] Encyclopædia Britannica ↑ Особливості та проблеми відбудови господарства України в післявоєнні роки: [5] [Архівовано 4 лютого 2013 у Wayback Machine.] ↑ Труднощі післявоєнної відбудови в Україні. Голод 1946—1947 рр. Архів оригіналу за 17 травня 2012. Процитовано 6 листопада 2011.  ↑ The Transfer of Crimea to Ukraine". Архів оригіналу за 9 квітня 2019. Процитовано 6 листопада 2011.  ↑ «Ukraine — The last years of Stalin's rule»: [6]Encyclopædia Britannica ↑ а б в Бажан О. Г. Шістдесятництво // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. Київ: Наукова думка, 2013. 688 с. ↑ Бажан О. Г. Дисидентські (опозиційні) рухи 1960–1980-х років в Україні // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2. ↑ Бажан О. Г. Правозахисний рух в УРСР в 1960—1980-ті роки // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 480. — 520 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1142-7. ↑ Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — Вип. 31. — С. 429. ↑ Акт проголошення незалежності України. Офіційний портал Верховної Ради України. Архів оригіналу за 20 листопада 2012. Процитовано 5 листопада 2011.  ↑ Кубальський О. Н. Біловезька угода про створення СНД 1991. Офіційний сайт Інституту історії України НАН України. Архів оригіналу за 5 січня 2014. Процитовано 4 січня 2014.  ↑ «Україні не потрібно виходити із СНД — вона ніколи не була і не є зараз членом цієї структури» [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.] – Павло Клімкін ↑ Український ВВП: [7] [Архівовано 14 жовтня 2013 у Wayback Machine.]World Economic Outlook Database, October 2007 ↑ Can Ukraine Avert a Financial Meltdown?. web.worldbank.org (англ.). 06-1998. Архів оригіналу за 10 квітня 2014. Процитовано 4 січня 2014.  ↑ The IMF and Ukraine: What Really Happened. imf.org (англ.). 31-08-2002. Архів оригіналу за 17-04-2007. Процитовано 05-11-2011.  ↑ The Supreme Court findings (укр.). Supreme Court of Ukraine. 03-12-2004. Архів оригіналу за 22-06-2013. Процитовано 07-07-2008.  ↑ Ukraine comeback kid in new deal [Архівовано 19 серпня 2018 у Wayback Machine.], BBC News (4 серпня 2006) ↑ Tymoshenko picked for Ukraine PM [Архівовано 19 серпня 2018 у Wayback Machine.], BBC News (18 грудня 2007) ↑ Ukraine election: Yanukovych urges Tymoshenko to quit [Архівовано 12 серпня 2018 у Wayback Machine.], BBC News (10 лютого 2010) ↑ За добу в зіткненнях у Києві поранено 1,5 тисяч осіб, 100 зникли безвісти. Архів оригіналу за 25 лютого 2014. Процитовано 25 лютого 2014.  ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 24 липня 2014. Процитовано 25 лютого 2014.  ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 24 лютого 2014. Процитовано 25 лютого 2014.  ↑ «список загиблих під час кривавих подій в Києві» — tsn.ua. Архів оригіналу за 26 лютого 2021. Процитовано 25 лютого 2014.  ↑ Янукович не визнає своє відсторонення від влади, - Герман. РБК Україна. 20 лютого 2014. Архів оригіналу за 28 лютого 2014. Процитовано 24 лютого 2014.  ↑ Офіційне повідомлення на порталі Верховної Ради України. Архів оригіналу за 6 серпня 2014. Процитовано 25 лютого 2014.  ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 19 жовтня 2017. Процитовано 19 жовтня 2017.  ↑ Крым: Об этом всем нам надо помнить (Юрий Бутусов). Цензор.нет. 21 березня 2015. Архів оригіналу за 19 жовтня 2017. Процитовано 8 червня 2021.  (рос.) ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 19 жовтня 2017. Процитовано 19 жовтня 2017.  ↑ Россия хочет повторения крымского сценария, но в Луганской области это не пройдет, - замгубернатора. Цензор.нет. 7 квітня 2014. Архів оригіналу за 21 квітня 2019. Процитовано 8 червня 2021.  (рос.) ↑ Российская армия под Дебальцево. Представляем доказательства. Гордон. 21 лютого 2015. Архів оригіналу за 9 липня 2022. Процитовано 12 лютого 2023.  ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 19 жовтня 2017. Процитовано 19 жовтня 2017.  ↑ Нафтогаз виграв історичну суперечку з Газпромом. Українська правда (укр.). Архів оригіналу за 16 червня 2021. Процитовано 14 червня 2021.  ↑ Tension escalates after Russia seizes Ukraine naval ships. BBC News. 26 листопада 2018. Архів оригіналу за 26 листопада 2018. Процитовано 14 червня 2021.  ↑ Polityuk, Andrew Osborn, Pavel (26 листопада 2018). Russia fires on and seizes Ukrainian ships near annexed Crimea. Reuters. Архів оригіналу за 14 червня 2021. Процитовано 14 червня 2021.  ↑ а б The law amending the Constitution on the course of accession to the EU and NATO has entered into force | European integration portal. eu-ua.org (укр.). Архів оригіналу за 28 вересня 2020. Процитовано 23 березня 2021.  ↑ Коронавірус в Україні. Аналізи чернівчанина відправили за кордон на остаточне підтвердження COVID-2019. TCH.ua. 3 березня 2020. Архів оригіналу за 15 серпня 2021. Процитовано 3 березня 2020.  ↑ Коронавірус в Україні: видужав перший хворий [Архівовано 15 серпня 2021 у Wayback Machine.], БіБіСі Україна, 20 березня 2020 ↑ МОЗ: в Україні зареєстрували вакцину Oxford/AstraZeneca (Covishield). Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 17 серпня 2021. Процитовано 24 лютого 2021.  ↑ В Україні зареєстрували вакцину Pfizer від COVID-19 – МОЗ. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 4 травня 2021. Процитовано 24 лютого 2021.  ↑ В Україні вже вакцинували від коронавірусу першу людину: хто отримав щеплення. ТСН.ua (укр.). 24 лютого 2021. Архів оригіналу за 10 серпня 2021. Процитовано 24 лютого 2021.  ↑ NATO - News: Brussels Summit Communiqué issued by the Heads of State and Government participating in the meeting of the North Atlantic Council in Brussels 14 June 2021, 14-Jun.-2021. Архів оригіналу за 15 серпня 2021. Процитовано 15 серпня 2021.  ↑ Ukraine belongs in EU, Commission chief von der Leyen says. POLITICO (амер.). 28 лютого 2022. Процитовано 9 липня 2022.  ↑ Європарламент рекомендував надати Україні статус кандидата на вступ до ЄС [The European Parliament has recommended that Ukraine be granted EU candidate status]. www.eurointegration.com.ua (укр.). 1 березня 2022. Процитовано 28 березня 2022.  ↑ European Council (11 березня 2022). Statement of the heads of state or government, meeting in Versailles, on the Russian military aggression against Ukraine, 10 March 2022. Consilium (bg, es, cs, da, de, et, el, en, fr, ga-IE, hr, it, lv, lt, hu, mt, nl, pl, pt, ro, sk, sl, fi, sv, ru). Процитовано 28 березня 2022.  ↑ Ukraine: EU chief offers Kyiv fast track to membership. DW. 8 квітня 2022. Процитовано 8 квітня 2022.  ↑ Рада визнала дії військ Росії в Україні геноцидом українського народу. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 14 квітня 2022.  ↑ Facebook | Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки. ↑ Європарламент підтримав кандидатський статус для України і Молдови. www.eurointegration.com.ua (укр.). Процитовано 23 червня 2022.  ↑ Grant EU candidate status to Ukraine and Moldova without delay, MEPs demand | News | European Parliament. www.europarl.europa.eu (англ.). 23 червня 2022. Процитовано 23 червня 2022.  ↑ Україна офіційно отримала статус кандидата на вступ в ЄС. www.eurointegration.com.ua (укр.). Процитовано 23 червня 2022.