Першу державу на теренах сучасного Татарстанув IX столітті створили ватажки племені булгар, які вели свій родовід від напівлегендарних хана Кубрата та його другого сина Котрага, що з співлеменниками залишив степи Приазов'я після 665 року.

Прибульці об'єднали племена, які мешкали на Волзі, біля її злиття з Камою, серед яких були як тюрки, що розмовляли огурськими, огузькими та кипчацькими мовами, так фіно-угри. Булгари від початку складали панівну верству в державі і дали їй ім'я Булгарія. Щоб відрізняти її від дунайської держави із співзвучної назвою в літературі часто використовують прикметник-уточнення — Волзька або Срібна (Булгарія).

Володарі Булгарії носили титул ельтебер. До 922 року ельтебер Алмиш прийняв від согдійських місіонерів іслам і став першим булгарським еміром.

В Х сторіччі Булгарія звільнилася з-під влади Хозарського каганату, від якого раніше залежала.

На початку ХIII сторіччя булгарам двічі вдалося відбитися від нападів монголів. Проте в 1236 році Бату встановив над ними свою владу[1].

Після монгольського завоювання Булгарія увійшла до складу Улуса Джучі як Булгарська земля, або ж Булгарський вілайет, в Булгарі перебувала ставка його хана — доки для держави не збудували нову столицю — Сарай

Стара династія булгарських емірів була знищена, але їхні піддані стали співтворцями нової держави і увійшли до її військової еліти та цивільної адміністрації, створеної на нових засадах. З часом вона прийняла й нову, принесену зі сходу назву «татари», яку сусіди використовували для позначення усіх мешканців Улусу.

Зближенню переможців і переможених сприяло утвердженню в державі ісламу — остаточно він отримав державний статус за хана Узбека, здобути владу якому допомогли булгарські купці[1].

З розпадом Улуса Джучі булгарські землі закріпила за собою гілка Чингізидів на чолі з Улуг-Мухаммедом. Своєю столицею нові володарі зробили місто Казань, а нова держава отримала назву Казанського ханства.

Панівною верствою в державі була татарська військово-служила знать. Звичайних підданих — іменували чувашами (це слово означало «селянин» і спочатку не мало етнічного забарвлення), а тих з них, хто сповідував іслам — просто мусульманами.

При цьому Казанське ханство часто продовжували іменувати Булгарською землею, вкладаючи у це визначення вже не етнічний, а територіальний сенс[1].

у 1552 році московський цар Іван IV взяв в облогу і захопив Казань. За кілька років до його володінь була приєднана уся територія Казанського ханства, що втратило у війні з загарбниками близько третини свого населення.

На його місті було утворене Казанське царство, але по суті запроваджена московська адміністрація.

Татари втратили свою державу, майже всю військову та цивільну еліту, їм заборонили селитися в містах, уздовж Волги та інших великих річок. Лише згодом біля Казані (на іншому березі річки Булак) дозволили створити «татарську слободу», яка, однак, не була навіть містом в справжньому розумінні цього слова.

Проте вони зберегли свою мову і вірність ісламу — попри численні спроби хрещення, зокрема й насильницького. Змінили віросповідання лише окремі аристократичні роди.

З часом деякі обмеження були скасовані (переважно самовільно), татарам, насамперед хрещеним, відкрили й шлях до державної служби — за законами Російської імперії це дозволяло їм розраховувати на російське ж шляхетство. К XVIII сторіччі влада не вважала місцеву верхівку небезпечною, навпаки — татар активно використовували для колонізації більш віддалених країв, таких як Казахстан.

Катерина II погодилася зрівняти татарську знать в правах з російським дворянством. Мусульманам дозволили відносно вільно сповідувати іслам і навіть будувати мечеті[1].

XIX сторіччя стало добою татарського національного відродження.

В 1800 році татари домоглися відкриття друкарні, яка б могли виробляти книжки народною мовою, — Азійської друкарні Казанського університету. Вона першою серед тюркських народів розпочала видання книг арабським шрифтом. Окрім релігійної літератури друкувалася й світська. За перші тридцять років роботи друкарні було видано більше ста книжок накладом біля 300 тисяч примірників.

В 40-ї роки XIX сторіччя з'явилися і приватні друкарні, такі як типографія Людвіга Шевица, який привіз до Казані арабські шрифти з Лейпцигу. У приватних друкарнях Казані за 1801—1855 роках було випущено 577 татарських книг загальним тиражем близько мільйона екземплярів.

Водночас великий вплив духовенства сприяв тому, що в більшості татар формувалася переважно релігійна, а не етнічна ідентичність. Вони вважали себе насамперед мусульманами, а деякі навіть ображалися, коли їх іменували татарами — багато хто вважав це образливим визначенням, накинутим завойовниками.

На це звернув увагу «батько татарського відродження» Шігабутдін Марджані, який уклав перший нарис національної історії.

Поява національно орієнтованої буржуазії дозволило змінити систему освіти і сприяло формуванню нової, світської інтелігенції з європейським світоглядом. Прихильників «нових методів» навчання називали джадидистами (від «джадид» — «новий»). Консервативних супротивників руху, які звинувачували джадидистів в «розбещенні молоді» і поширенні «зневаги до ісламу», називали кадимістами. Підтримувала кадимістів російська влада, якій імпонував їхній консерватизм і готовність до компромісів з можновладцями.

Проте це не зупинило ані утвердження нової освіти, ані піднесення національного рух, чиї вимоги ставали чимдуж окресленими. У 1904 році Юсуф Акчура оприлюднив статтю «Три політики», в якій недвозначно проголосив, що багатонаціональні імперії приречені, а їхнє місце мають заступити національні держави. Разом з однодумцями створив першу в Російській імперії мусульманську політичну партію — «Іттіфак аль-Муслимін» (Єдність мусульман).

Після заборони «Іттіфак аль-Муслимін» до керівництва національним рухом прийшло нове покоління активістів — зокрема адвокат Садрі Максуді та письменник Гаяз Ісхакі, автор антиутопії «Виродження через двісті років», в якій попереджав, що асиміляційна політика російської влади і консерватизм мулл-кадимістів зрештою можуть призвести до зникнення татар як народу[1].

20 листопада 1917 на з'їзді Міллет Меджлісy народів Поволжя було ухвалене рішення про проголошення на територіях Казанської й Уфимської губерній і частини територій прилеглих губерній Ідель-Уральської Республіки (Штату Ідель-Урал), для чого була сформована виконавча колегія. Заплановане на 1 березня 1918 проголошення не відбулося у зв'язку з протидією більшовицьких Рад і Революційного штабу Червоної Армії. Однак національний уряд «Забулачної Республіки» продовжувало існувати якийсь час навесні 1918.

22 березня 1918 декретом ВЦВК РРФСР на цій території проголошена автономна Татаро-Башкирська Радянська Республіка, яка реально не була організована через громадянську війну.

27 травня 1920 постановою ВЦВК і Раднаркому РРФСР проголошена й з 25 червня 1920 організована автономна Татарська Радянська Республіка на території Татарстану (із застереженням про можливе подальше приєднання населеної татарами території сучасного Західного Башкортостану згідно з референдумами в Бірському і Белебеєвському повітах, які згодом так і не були проведені).

30 грудня 1922 при заснуванні СРСР назвою автономії стало Татарська Автономна Радянська Соціалістична Республіка.

У 1922 (при утворенні СРСР), у 1936 і 1977 (при прийняттях Конституції СРСР) і в 1952—1953 (при утворенні в ТАРСР Казанської, Чистопольської, Бугульминської областей) розглядали, але не прийняли пропозицію про перетворення ТАРСР у союзну республіку.

У післявоєнні роки першим секретарем обкому партії ТАРСР був Зінат Муратов. У 1957 році на його місце призначили Симона Ігнатьєва (1957—1960). З 1960 по 1978 рік першим секретарем обкому партії ТАРСР був Фікрят Табєєв, якого замінив Рашид Мусін (1979—1982). Після Мусіна першими секретарями були Гумер Усманов (1982—1989) і Мінтімєр Шаймієв (1989—1991).

До 2000 року в Республіці Татарстан були прийняті суперечні Конституції Російської Федерації окремі законодавчі норми, що проголошують республіку суверенною державою.

30 серпня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет Татарстану, згідно з якою автономна республіка перетворювалася на радянську соціалістичну республіку, а вищу силу в ній матимуть Конституція і закони Татарської РСР.

20 серпня 1991 Татарстан готувався до підписання Договору про створення нового союзу — Союзу Суверенних Держав (ССД) як м'якої федерації, однак у результаті спроби державного перевороту (ДКНС, 19 серпня 1991), утворення ССД було зірвано.

18 жовтня 1991 була прийнята Постанова Верховної Ради про акт про державну незалежність Татарстану.

Восени 1991, при підготовці до підписання 9 грудня 1991 Договору про створення Союзу Суверенних Держав як конфедеративного союзу, Татарстан знову оголосив про бажання самостійного вступу в ССД.

26 грудня 1991, у зв'язку з біловезькими угодами про неможливість утворення і заснування Союзу Суверенних Держав, була прийнята Декларація про входження Татарстану в СНД на правах засновника.

Постановою Конституційного суду Російської Федерації від 13 березня 1992 року № 3-П визнані неконституційними ряд положень Декларації про державний суверенітет Татарської РСР від 30 серпня 1990 року, що обмежують дію законів Російської Федерації на території Республіки Татарстан, а також постанова Верховної Ради Республіки Татарстан від 21 лютого 1992 року «Про проведення референдуму Республіки Татарстан по питанню про державний статус Республіки Татарстан» у частині формулювання питання, що передбачає, що Республіка Татарстан є суб'єктом міжнародного права й будує свої відносини з Російською Федерацією й іншими республіками, державами на основі рівноправних договорів.

21 березня 1992 у Татарстані відбувся Референдум про суверенітет Татарстану, на якому 2/3 населення проголосували за статус суверенної держави, суб'єкта міжнародного права, який містить договори й союзи з Росією й іншими державами.

31 березня 1992 Татарстан не підписав Федеративний договір.

22 травня 1992 була прийнята Постанова Верховної Ради про статус Татарстану як суверенної держави.

6 листопада 1992 була прийнята Конституція Татарстану як суверенної демократичної держави.

На референдумі 12 грудня 1993 менше 1/5 населення Татарстану погодилося із прийняттям діючої Конституції Росії.

З 15 лютого 1994 з укладанням Договору про взаємне делегування повноважень із Російською Федерацією до 2000 Татарстан став об'єднаним з Росією асоційованою державою з конфедеративним статусом.

Після утворення 2 квітня 1997 Союзу Росії та Білорусі Татарстан оголосив про бажання самостійного вступу в нього як майбутню «м'яку» федерацію по типу СРСР.

З 2000, згідно з внесеними у Конституцію республіки змінами, Татарстан став «рівноправним суб'єктом Російської Федерації», що мають у рамках федерації власні суверенні повноваження по т. зв. поділюваному суверенітету (поза повноваженнями й предметами ведення центру й спільних).

19 квітня 2002 року Держрада Татарстану прийняла нову редакцію Конституції республіки, наведену у відповідність із Конституцією РФ.

У 2003 році були прийняті виправлення у федеральний закон «Про загальні принципи організації законодавчих і виконавчих органів державної влади суб'єктів РФ», які давали два роки на відновлення раніше укладених договорів. Вони повинні були затверджуватися федеральними законами.

У жовтні 2005 року новий договір про розмежування повноважень між Татарстаном і федеральним центром був схвалений Держрадою Татарстану. Колишніх фінансових преференцій для регіону (у тому числі зниженого відсотка податкових відрахувань у центр) у ньому немає. У документі визначено дві державні мови — російська і татарська, а також необхідність знання вищою посадовою особою республіки обох цих мов. Проєкт договору був схвалений президентом В. Путіним.