Найдавніші поселення на території Лаосу виникли в період пізнього палеоліту. На початку першого тисячоліття до н. е. мон-кхмерські племена заселили Індокитай[1]. Австроазійські племена займались вирощуванням рису, здійснювали іригацію, виробляли бронзові знаряддя, залишили по собі мегалитичні пам'ятки у вигляді кухлів[2]. На початку н. е. з півночі територією сучасного Лаосу розселились племена лао, народність кха була витиснена до гір та лісових нетрів[1][2]. Протягом першої половини першого тис. н. е. територія Лаосу входила до складу кхмерської держави Фунань.

У V—X столітті у народу лао сформувалися основи власного феодального ладу. У VII—VIII століттях лао входили до складу держави Ченла, у IX—XIII — держави Камбуджадеша[1]. У цей період закладаються міста центрального й південного Лаосу. Через північний Лаос пролягають військові шляхи походів тайців держави Наньчжао до Північного В'єтнаму[2].

У 1280-х роках північний Лаос підпадає під владу тайської держави Сукотай (Сукходай), найбільше місцеве князівство Мианг-Шва в долині річки Нам-Ун[2]. 1353 року під проводом Фа-Нгуна, князя Мианг-Шва, на теренах Лаосу й сучасного східного Таїланду виникла централізована лаоська держава Лан-Санг (Лан-Ханг, або Країна Тисячі Слонів), країною поширюється буддизм (хінаяна)[1][2][3]. Лан-Санг воював з бірманськими державами, та тайською державою Аютія, допомагав 1421 року в'єтнамській державі Дай-В'єт у її боротьбі з китайцями[2]. У середині XV століття Лан-Санг занепадає через міжусобні війни та вторгнення військ держави Дай-В'єт. У XVI—XVII століттях Лан-Санг знов зазнає розквіту, особливо при королі Сулінгнавонгсі (1637—1694), допоки не розпадається 1707 року на три держави: Луанг-Прабанг, В'єнтьян і Чан-Нінь[4][2]. 1713 року від В'єнтьяну відокремилось князівство Чампассак. 1828 року державу В'єнтьян було захоплено Сіамом, а 1832 року королівство Чан-Нінь В'єтнамом[1]. З середини XIX століття на північний Лаос роблять набіги народи мей і тхай з Південного Китаю[2].

1885 року Сіам дозволив Франції відкрити своє віце-консульство у королівстві Луанґпхабанзі[2]. З 1893 року територія держави потрапила під Французький протекторат, а з 1898 року додане до складу Французького Індокитаю[4][3]. 1904 року було укладено новий сіамо-французький договір, згідно з яким Сіам відмовлявся від району Бассак і частини королівства Луанґпхабанґ, Франція отримала правий берег Меконгу в його середній течії[2]. Формально влада залишалась за удільними князями, але реально вона була під керівництвом французького резидента та колоніальних адміністраціях на місцях. У країні постійно вибухали селянські повстання: у 1901—1903 роках під проводом Пхок Ба Дуота в Саравані, у 1918—1922 роках на півночі — Тяо Па Патея, у 1930—1937 на півдні — Онг Кео і Комодома[1][2]. У 1930 році було засновано Індокитайську комуністичну партію[2]. У 1932—1934 роках відбувались масові страйки робітників олов'яних рудників Нам-Патена[2].

Після капітуляції Франції перед німецькими військами Японська імперія підписала договір з французьким урядом режиму Віші на заборону перевезень товару в Китай через територію колонії. 22 вересня 1940 року поміж французами та японцями укладено угоду про розміщення японських військ у Північному Індокитаї. Виник антиєвропейський рух Лао ітсала (Вільний Лаос), який очолили принци Суфанувонг і Суванна Фума[2]. Після капітуляції Японії в результаті народного повстання 12 жовтня 1945 року була проголошена незалежна держава Патет-Лао (Країна Лао) та створено тимчасовий уряд Опору. Король Сісаванг Вонг відмовився від влади. Королівство Луанґпхабанґ припинило своє існування[1][3].

Недовговічна маріонеткова держава, утворена на окупованій Японською імперією території французького Індокитаю в протектораті Лаос. Існувала з квітня 1945 по жовтень 1945. Після капітуляції Японії у серпні король Луанґпхабанґа Сісаванг Вонг почав наполягати на поверненні землі Лао знову до французького протекторату.

У жовтні король був відсторонений від влади рухом Лао-Іссара, яке проголосило незалежність країни і встановило на території Лаосу республіканську форму правління, яка теж проіснувала недовгий період до початку 1946 року[5].

На початку 1946 року територію Лаосу знову окупували французькі війська, було відновлено королівську владу під французьким протекторатом (1949 року в рамах Французького Союзу)[1]. Згідно з конституцією 1947 року (зі змінами 1956 року) вищим законодавчим органом влади оголошувались однопалатні Національні збори (59 депутатів на 5 років). За часи правління короля Сісаванга Вонга було створено дорадчу Королівську раду з 12 осіб (6 осіб від короля + 6 осіб від Національних зборів). Виконавчу владу здійснювала Рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого призначав король[1]. Король був одночасно верховним головнокомандувачем (67 тис. військо) і верховним релігійним діячем держави[2]. Лаос на цей час залишався відсталою аграрною країною. На селі зберігалось боргове рабство (хном), безліч повинностей та податків.

Національний визвольний рух лаоського народу проти французького контролю набув форми партизанської боротьби — створено національно-визвольну армію Патет-Лао. У серпні 1950 року створено єдиний демократичний фронт опору Нео-Лао-Ітсала (Новий Вільний Лаос) на чолі з прокомуністичним принцом Суфанувонгом[1]. У березні 1951 року відбулась загальноіндокитайська конференція народних фронтів[2]. Навесні 1953 року до Лаосу були перекинуті в'єтнамські повстанці й до літа під контролем фронту опору опинилась половина території держави.

У 1950—1953 роках королівський уряд реорганізував управління країною, створив армію та відкрив посольства в США, Великій Британії та Таїланді. У вересні 1953 року французькі представники передали останні свої повноваження представникам королівської влади Лаосу, і 22 жовтня 1953 року було підписано Угоду про дружбу і співробітництво між Лаосом і Францією, яка визнавала існування Лаосу повністю незалежною державою.

На початку 1954 року на Женевській нараді міністрів закордонних справ незалежність Лаосу підтримали міжнародні спільноти (Женевські угоди 1954 року)[4][3]. Французькі війська були виведені з країни, а війська Патет-Лао відведені до двох північних провінцій, Фонг-Салі й Сам-Ньоа[1]. 1955 року Лаос став повноправним членом ООН, а в грудні проведені перші вибори до Національних зборів, але без участі фронту Патет-Лао[1].

6 січня 1956 року відбувся 2-й з'їзд Нео Лао Ітсала та 1-й з'їзд Патріотичного фронту Лаосу (Нео Лао Хаксат)[2]. У грудні 1956 року були підписані мирні угоди з урядом, бойовики фронту Патет-Лао отримали амністію й поповнили загони королівської армії, а його керівники отримали посадові місця в новоствореному уряді. У листопаді 1957 року створено перший уряд народної єдності на чолі з Суванна Фумою, підписано В'єнтьянські угоди, згідно з якими ПФЛ стає політичною партією, а два батальйони Патет-Лао входять до лав королівської армії[2][3]. Після додаткових виборів до парламенту у травні 1958 року ПФЛ отримав 13 мандатів із 20[2]. Наприкінці 1958 року уряд Суванни Фуми пішов у відставку[1]. У серпні 1958 року був створений новий уряд на чолі з Фуї Сананіконе, який розпочав репресії проти представників фронту Патет-Лаота заарештував Суванну Фуму в травні 1959 року. 29 жовтня, після довгої хвороби, помер Сісаванг Вонг. Королівський уряд очолив його син Саванг Ватхан[1][2].

9 серпня 1960 року в країні за підтримки батальйону десантників капітана Конг Ле, відбувся державний переворот, до влади знов прийшов уряд Суванни Фуми, який проголосив політику миру, нейтралітету і внутрішньої згоди та виступив проти входження країни до СЕАТО[1]. Восени 1960 року праві сили на противагу нейтралістам утворили на півдні ревком на чолі з принцом Бун Умом і генералом Носаваном[2]. У грудні 1960 р. до В'єтнаму була направлена авіаційна група радянських літаків Іл-14 (пізніше — Лі-2) і вертольотів Мі-4, котрі за домовленості між СРСР і Патет-Лао надавали допомогу у транспортуванні вантажів повітрям.

1 січня 1961 р. війська Патет-Лао зайняли стратегічно важливий район Долини глеків — Сіангкхуанг. Разом із північнов'єтнамськими повстанцями навесні Патет-Лао захопили дві третіх країни. Починаючи з 1961 року Демократична Республіка В'єтнам стала використовувати територію південно-східного Лаосу для ведення партизанських боїв Національного фронту звільнення Південного В'єтнаму, використовуючи приховану «стежку Хо Ші Міна». У державі розпочалася громадянська війна, яка тривала до травня 1961 року, коли під тиском міжнародної спільноти воєнні дії було призупинено. У Женеві відкрилася міжнародна нарада, учасники якої 23 липня 1962 року підписали Декларацію про нейтралітет Лаосу і Протокол до декларації згідно з якими створено другий коаліційний уряд із представників усіх основних угруповань країни[1].

1962 року було сформовано уряд національної єдності[3], але вже в квітні 1963 року праві сили при активній підтримці військових США з території Таїланду і В'єтнаму відновили військові дії, завдяки яким Лаос був поділений на дві території — територія уряду і територія повстанців. Війна велася фактично на двох фронтах: у частині країни (особливо у районі Долини глеків) йшли бої між урядовими військами і Патет Лао, тоді як південно-східні регіони, де проходила «стежка Хо Ші Міна», піддавалися бомбардуванню американської авіації. Чисельність королівської армії Лаосу складала 74,2 тисяч, нею керували безпосередньо американські офіцери. Американська військова допомогу надходила в Лаос із Таїланду через канали Управління Міжнародного розвитку, в якому також відбувалося підготовка військових. Радянський Союз, своєю чергою, постачав на території Північного В'єтнаму зброю, боєприпаси, пальне та провізію для повстанців Патет-Лао.

З 1960 по 1970 р. на базі Патет-Лао радниками та інструкторами з радянського союзу працювали 113 кадрових офіцерів. Аби залишити таємність допомоги королівському уряду Лаосу, ЦРУ готувало загони, які складалися із бл. 30 тис. лаосців, переважно серед народності мяо (хмонгів), на чолі з генералом Ванг Пао. Ця секретна армія активно підтримувалася авіацією США. Натомість, регулярна північнов'єтнамська армія допомагала комуністичному руху Патет-Лао, що в свою чергу утаємничувалось урядом Північного В'єтнаму.

19 квітня 1964 року знову відбулася спроба державного перевороту, Суванна Фума з іншими членами уряду були заарештовані. Після засудження дій членами міжнародної женевської угоди, заколотники звільнили членів уряду[2]. Влітку відбулись перестановки в уряді на користь правих сил. Під час В'єтнамської війни американська авіація активно бомбардувала райони під контролем ПФЛ на півночі Лаосу[2]. У лютому 1965 року відбулася чергова невдала спроба державного перевороту на чолі з генералом Носаваном[2]. 1969 року лаоські урядові війська здійснили ряд успішних наступальних операцій проти ПФЛ, 1970 року ініціатива перейшла до лівих сил. У лютому 1971 року до Південного Лаосу було введено американсько-сайгонські війська кількістю 30 тис. осіб[2]. У лютому-березні цього року південнов'єтнамська армія здійснила напад на південні райони Лаосу в спробі перерізати «стежку Хо Ші Міна» (операція «Lam Son 719»). 25 лютого північнов'єтнамські та війська Патет-Лао перейшли в контрнаступ, і південнов'єтнамська армія, зазнавши великих втрат, залишила територію Лаосу. У кінці року північнов'єтнамська армія тимчасово зайняла всю Долину Глеків, завдавши тяжкої поразки урядовим силам.

США залишили Лаос в 1973 році згідно з Паризькими мирними угодами. При цьому Північний В'єтнам, відповідно до умов договору, не був зобов'язаний виводити свої сили з країни.

21 лютого 1973 було укладено В'єнтьянську угоду, що поклала край громадянській війні в Лаосі. Угода передбачала створення нового коаліційного уряду. У 1974 і 1975 роках Патет-Лао зайняв основні позиції. В середині 1974 року прем'єр-міністр Суванна Фума після серцевого нападу подав у відставку і відправився на лікування до Франції. У травні 1974 року Суфанувонг висунув «План національного відродження», який був одноголосно прийнятий. В плані наголошувалося на проведення вільних виборів, демократичні права і повага до релігії, а також конструктивну економічну політику. При цьому в ім'я «національної єдності» вводилася цензура, що ускладнювало життя антикомуністичних рухів. У січні 1975 року були заборонені всі громадські збори та демонстрації. 2 грудня король Саванг Ватхана погодився відректися від престолу. Була проголошена Лаоська Народно-Демократична Республіка з Суфанувонг став Президентом держави з комуністичним напрямком розвитку[6].

У 1975 році новий уряд Лаосу проголосив про перехід до соціалістичного устрою. У країні було впроваджено централізоване планування, розгорнулися колективізація і націоналізація. Теоретичною основою перетворень стала теза Кейсона Фомвіхана, висунута в 1972 році, про перехід до соціалізму «минаючи капіталістичний лад», користуючись підтримкою В'єтнаму, Кампучії та СРСР. 1976 року між СРСР і Лаосом було підписано договір про торгівлю, угоду про культурне і наукове співробітництво, 1977 року — угоду про економіко-технічне співробітництво, 1978 року — угоду про економічне співробітництво[1]. Лаос з 1986 року був спостерігачем при Раді економічної взаємодопомоги (РЕВ) соціалістичного блоку країн.

У 1986 році оголошено про перехід до «нового економічного механізму» («Чин-таакан-май»), а в 1988 році були прийняті Акт про заохочення інвестицій та Закон про іноземні інвестиції. Зміст політики «Чин-ТааканМай» визначалося трьома моментами: приватизація і реструктуризація державного сектору, заохочення іноземних інвестицій і перехід до ринку при контролі з боку держави. Подальші перетворення в Лаосі були схожі з політикою Дой Мій у В'єтнамі і реформами Ден Сяопіна в КНР.

1988 року 40 % в'єтнамських військових сил було виведено з Лаосу. 1989 року відбулися перші багатопартійні вибори до парламенту. Оновлений склад законодавчого органу на початку 1990-х років декларував відмову від соціалістичного будівництва і перехід до політики оновлення.

Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років фактично були розпущені колгоспи: селянське одноосібне господарство отримало право тривалого (іноді довічного) користування оброблюваних ділянок, право його успадкування та застави. Почалося активне стимулювання малого та середнього бізнесу. У цей період було також заборонене будівництво великих промислових об'єктів (крім тих, що споруджувалися за іноземні інвестиції). Ряд підприємств було приватизовано. На початку 1990-х років дозволено створювати приватні банки і підприємства. У 1990 році в країні створено вільні економічні зони. 

Після короткострокового прикордонного конфлікту встановилися дружні відносини з Таїландом, а в 1990-ті роки були нормалізовані відносини з США і встановлені відносини з рядом інших країн і міжнародних організацій[7].

14 серпня 1991 року була прийнята нова конституція держави[3]. У грудні 1992 року було створено нові національні збори, які замінили верховні народні збори, і були проведені загальні вибори (однопартійні).

Після розвалу радянського блоку і зменшення впливу з боку КНР та В'єтнаму, Лаос почав активно розвивати регіональні зв'язки. При цьому ЛНДР проводив політику балансування між трьома сусідніми державам: Таїландом, Китаєм і В'єтнамом. Ця політика дозволила уникнути односторонньої залежності від якогось одного сусіда, так як соціалістичні Китай і В'єтнам продовжували й далі спрямовувати свій шлях у комуністичний лад. Наприклад, у 2008 році у В'єтнамі вчилися 3638 лаосців, а в 2007 році в КНР стажувалися 223 громадянина ЛНДР. В той час як з Таїландом активно велася торгівля.

Вихід із міжнародної ізоляції супроводжувався розвитком і розширенням відносин з такими країнами, як Австралія, Франція, Японія, Швеція та Індія. Станом на 2005 рік Лаос мав дипломатичні відносини з 122 державами. Важливою особливістю сучасної зовнішньої політики Лаосу є активне залучення іноземної допомоги, причому з різних держав. Наприклад, в 2005 році Японія виділила ЛНДР допомогу в розмірі 300 млн ієн на закупівлю продуктів для жертв повені та списала борг в 594 млн ієн. Південна Корея в тому ж році подарувала Лаосу апаратуру для шкіл, Бруней виділив грант на будівництво у В'єнтьяні центру для хворих на наркоманію, а Сінгапур дав кошти на будівництво і модернізацію доріг. Крім того, Лаос отримував допомогу і від ООН. У 2006 році країна була оголошена вільною від наркотиків.

У 2004 році були налагоджені торгові відносини зі Сполученими Штатами Америки. За 2006 рік в якості допомоги США надав Лаосу 13,4 млн $ (знищення хімічної зброї, охорона здоров'я, освіта, економічний розвиток). У 2004 році президент США Джордж Буш (молодший) підписав закон про розширення торгових зв'язків з Лаосом. У лютому 2005 року набула чинності угода про двосторонню торгівлю. Тоді стався підйом частки експорту товару із Лаосу в США, проте, щодо інших країн, цей показник все ще залишається малим. Двостороння торгівля в 2006 році досягла обороту 15,7 млн $, щодо 8,9 млн $ у 2003 р[8].