Нова Франція

У 1534 році Жак Картьє досліджує береги річки Сен-Лоран й оголошує їх власністю короля Франції. Проте колонізація краю починається лише у 1608 році із заснуванням міста Квебек. Канада (сучасні Квебек та Онтаріо) стає частиною колонії Нова Франція (Nouvelle France), до складу якої входять також долина річки Міссісіпі (включаючи сучасні Луїзіану, Міссурі й Огайо), Акаді (Acadie, тепер — Нью-Брансвік та Нова Шотландія), Нова Земля (тепер — Ньюфаундленд), береги Великих Озер (у тому числі форт Детруа — теперішній Детройт) й острів Св. Жана (нині — Острів Принца Едварда). Але Франції не вдалося гідно колонізувати більшість цих володінь. Французькі поселенці мешкали лише біля Сен-Лорана (предки сучасних квебекців) та в Акаді (де потім сформувався ще один франкомовний народ — акадійці). Захоплена Англією у 1759 р. територія стала провінцією Квебек в 1763—1790 рр.

Британське панування

У 1791—1841 роках Квебек називається Нижньою Канадою. Після поразки повстання Патріотів провінцію об'єднали із Верхньою Канадою в єдину провінцію Канади.

Канадська Конфедерація

1867 року Квебек разом з трьома іншими провінціями (Онтаріо, Нью-Брансвік та Нова Шотландія) стає засновником теперішньої канадської держави — Канадської Конфедерації.

Упродовж англійського панування франко-канадці зазнавали сильної дискримінації: при рівній кваліфікації, франкомовний робітник отримував меншу заробітну платню, ніж англомовний; в армії та у більшості федеральних установ користувалися винятково англійською; свідки повідомляють, що у 1950-ті роки у престижних магазинах продавчиням заборонялося спілкуватися з клієнтами французькою. Загалом же, переважна частина франко-квебекців жила значно бідніше від своїх англомовних земляків.

З кінця XVIII століття й до 60-х років XX століття квебекське суспільство фактично було теократичним. Католицька церква контролювала майже всі сфери громадського життя. Школи, лікарні, соціальні служби й навіть університети перебували під контролем духовенства.

Тиха революція та рух за незалежність

У 1960-ті роки, після смерті консервативного прем'єр-міністра Моріса Дюплессі, відбувається так звана «Тиха революція» (фр. Révolution tranquille) — і за короткий період суспільство різко змінюється: населення залишає церкви, а молодь не хоче повторювати долю батьків, тобто жити бідно й бути громадянами другого сорту у власній країні. Уряд Жана Лесажа (Ліберальна партія Квебеку) розпочинає численні реформи: створено мережу недорогих коледжів та університетів, зроблено перші кроки для захисту французької мови й національних прав квебекців. Одночасно поширюються національні виступи квебекців.

 Місто Квебек, столиця провінції Квебек

На початку 1960-х з'являється терористична організація Фронт визволення Квебеку (фр. Front de Libération du Québec), мета якої — незалежність Квебеку й перетворення його на соціалістичну державу. 1970 року організація викрала британського дипломата й квебекського міністра праці Ляпорта, якого потім убили. У відповідь федеральний уряд увів до Квебеку війська (ці події увійшли до історії як «Жовтнева криза»). «Фронт», який ніколи й не набув серйозної популярності, перестав існувати, а останні його підпільники знайшли притулок на Кубі.

1968 року, під час візиту до Канади, французький президент Шарль де Голль звернувся до монреальців із закликом: «Хай живе вільний Квебек!». Англо-канадська громадськість часто перебільшує значення цього вигуку, вважаючи, що саме він спровокував появу руху за незалежність.[джерело?] Насправді ж, ідея незалежності Квебеку з'явилася значно раніше й на час візиту генерала вже мала численних прихильників.[джерело?]

1976 року на виборах перемогла сувереністська Квебекська партія (фр. Parti québécois) під керівництвом Рене Левека (фр. René Lévesque). 1980 року вона провела референдум щодо «суверенітету-асоціації», тобто встановлення системи, за якої Квебек стане рівноправним союзником англомовної Канади й зможе грати певну роль на міжнародній арені. Левек програв референдум: 40 % «за», 60 % «проти». 1985 року до влади прийшли ліберали й пом'якшили обмеження, накладені на англомовне населення. Право вето було поширене на всі провінції Канади.

Квебекська партія зазнала поразки від Ліберальної партії Квебеку на виборах 1985 року. Але 1994 сувереністи знову повернулися до влади. 1995 року відбувся новий референдум: цього разу — за незалежність. Під час референдуму за незалежність висловилося 49,4 % жителів провінції.

Більшість нових громадян Канади (учорашніх іммігрантів) проголосували проти незалежності. Численні квебекські інтелектуали вважають причиною такої тенденції незнання іммігрантами історії та культури Квебеку, а також — їх недостатнє знання французької мови. Тому після 1995 року уряд збільшив зусилля, спрямовані на інтеграцію іммігрантів.

Сучасний період

2003 року Квебекська партія знов програла вибори. До влади прийшов уряд Жана Шаре (Ліберальна партія Квебеку). Під час виборчої кампанії Шаре обіцяв знизити податки. Для цього він намагався зменшити витрати уряду. На цьому шляху на нього чекали невдачі. Чи не кожний крок нового уряду викликав велелюдні демонстрації протесту. Зокрема, спроба зменшити розміри студентської стипендії призвела 2005 року до страйку в більшості університетах та коледжах Квебеку (після запеклих переговорів, Шаре був змушений відновити стипендії). Усе це, а також певна кількість помилок та прорахунків, викликала масове незадоволення лібералами.

Андре Буаклер, лідер Квебекської партії з 2005 року, обіцяв проведення нового референдуму, щойно «буде реальний шанс його виграти». Чимало мешканців провінції вважали, що у разі повернення Квебекської партії до влади, новий референдум найімовірніше відбудеться.

Наприкінці 2005 та у першій половині 2006 року здавалося, що перемога Квебекської партії — лише питання часу. Буаклер мав величезну популярність, а їхні головні конкуренти — квебекські ліберали — чи не найнижчий рейтинг за всю історію партії. Проте Буаклер зробив низку тактичних помилок, що поглибило внутрішні конфлікти в партії.

Як наслідок, на березневих виборах 2007 року ліберали дістали найбільшу кількість депутатів, що дало їм статус панівної партії й право формувати уряд. На другому місці опинилася колись майже маргінальна партія молодого політика Маріо Дюмона — Демократична дія Квебеку. Вона отримала статус офіційної опозиції. Квебекська партія опинилася на третьому місці, отримавши найгірший результат за всю свою історію.

Проте після відставки Андре Буаклера й обрання лідером партії Полін Маруа, рейтинг Квебекської партії піднімається догори.