Загальна площа культурного ландшафту Сукур складає 1942.5 гектарів, з них 764.4 га — основна зона, решта охоронної території — буферна зона[1]. Поселення розташовується в горах Мандара, на плато, висота якого становить 1045 метрів[1]; складається з двох частин: верхньої, Сукур Сама (англ. Sukur Sama), з палацом правителя на вершині пагорбу, та нижньої, Сукур Каса (англ. Sukur Kasa), де знаходяться будинки простих мешканців[2]. Палацовий комплекс правителя — це велика кільцева структура з каменю, з численними нішами та воротами, а також загоном для коней і биків. Споруда домінує над іншою частиною поселення і до неї ведуть з півночі та сходу вимощені кам'яними плитами дороги, поряд — руїни колишнього гарему. Правитель мешкає в палаці разом з дружиною, приймає відвідувачів та туристів[2]. Будинки інших мешканців примітивні, низькі, мають кам'яні стіни та солом'яний дах. Також в нижній частині поселення розташовані загони для домашньої худоби, криниці, терасовані поля, на яких вирощують сільськогосподарські культури, сакральні споруди та кладовище[3].

Сукур, у перекладі з мови бура, означає «спадкова ворожнеча» або з мов маргі та кілба — «помста». Зважаючи на це, дослідники вважають, що, свого часу, це відособлене поселення могло утворитися внаслідок локального конфлікту[2]. Також знайдено докази того, що на цьому місці існували поселення з давніх часів, ще до теперішнього Сукур: збереглися печі та знаряддя праці для виплавки заліза залізної доби, є окремі знахідки й неоліту[1].

Початок новітньої історії Сукур датується XVII століттям[1] або, за іншими даними, початком XVI століття[4], коли була заснована династія сучасних правителів — Дур. Як і сусіднє Маргі, за політичним устроєм, це буле карликове королівство[4]. За династії Дур Сукур став одним з головних місць виробництва заліза, здійснював його поставки в інші регіони північно-східної Нігерії. Так тривало до початку XX століття, доки 1912 року поселення не було атаковане з боку сусіднього Мадагалі. Під керівництвом мадагальського вождя Гамман Яї (англ. Hamman Yaji), набіги та погроми тривали до 1922 і призвели до занепаду селища. Обсяги виплавки заліза поступово зменшувалися і повністю припинилися 1960 року, значна кількість мешканців мігрувала на рівнинну місцевість — на північ та південь від плато[1].

До 1927 року Сукур залишався осторонь процесів Британської колонізації, що мали місце на континенті, і, як наслідок, вони не здійснили значного впливу на місцеву культуру[2]: побут та звичаї народу, загальна кількість якого зараз складає не більше трьох тисяч осіб, й до сьогодні є такими, як багато століть тому. 1979 року Сукур отримав статус національної пам'ятки, 1999 увійшов до Світової спадщини ЮНЕСКО[1] — з цієї нагоди, щороку 2 лютого, тут проводиться фестиваль. Поселення відкрите для відвідування, на його території створений невеликий музей, подорожуючі мають можливість зупинитися в одному з п'яти кам'яних шале, а також спілкуватися з місцевими мешканцями й спостерігати за їхнім повсякденним життям[2].