Місто було закладене при ільхані Аргуні Хулагуіде (1284—1291), який витратив на нього великі гроші. Будівництво було відновлено у 1305 р. ільханом Олджейту (1304—1316). Солтаніє став столицею Хулагуїдів замість Тебріза.

Придворні ільхана намагалися перевищити один одного в прикрашенні столиці. Так, візир Рашид ад-Дін побудував на свої гроші квартал, у якому було 1000 будинків. Будівництво міста було завершено у 1313 р., довжина, оточуючої стіни мала бути 30 тисяч кроків, але при житті Олджейту будівництво було не завершено. Головними економічними факторами розквіту Солтаніє було вигідне розташування на караванних маршрутах та близькість Населення міста, що виживало за рахунок виконання замовлень ханського двору і торгівлі, були вихідцями з багатьох областей, тому розмовляли багатьма мовами і були прихильниками різних релігій.

Солтаніє було вузловим пунктом на індо-іранському торговельному маршруті, що вів від Гуджарата через Оманська затока до Ормузу, а потім через Керман, Єзд, Кашан і Саве до Зенджану. Від Ормуза до Солтаніє було 60 днів шляху.

На північний-захід від Зенджану дорога вела до Тебрізу, а звідти — в Мала Азія. Європейські купці охоче користувались цим маршрутом, поскільки ільхани брали з іноземців невеликі мита і дозволяли перевозити будь-які товари в будь-якому напрямку.

1318 року стало центром розташування католицького архієпископства в Державі Хулагуїдів. Першим архієпископом став Франческо де Перуджа, домініканський чернець.

У 1384 році Солтаніє, ставши до цього часу частиною держави Джалаїриди, було легко захоплене Тимуром і ввійшов до складу його імперії. Занепавши при Джалаіридах, місто знову розквітло при Тимурі та його нащадках. Після Тимура місто стало занепадати і до кінця XVI ст. втратило свою велич. У XVII ст. при відбудові в ньому було близько 6000 жителів; у XIX столітті — близько 300 родин. Фетх Алі-шах (1797—1834) побудував тут літній палац і цитадель, плануючи відбудувати місто під назвою Султанабад, але після російсько-перської війни 1826—1828 років цей план був скасований.