Будівництво першої церкви св. Стефана, згадка про яке дійшла до наших днів, стало результатом угоди між маркграфом Леопольдом IV із династії бабенбергів та єпископом Регінмаром з міста Пассау. Церква тоді знаходилась за межами віденської міської стіни, яка проходила там само, де раніше знаходились старі римські укріплення, трохи на північний-захід від площі св. Стефана. Угода, в котрій вперше згадується віденський приход, була укладена у Маутерн-на-Дунаї. За цією угодою, маркграф передав віденський приход, що ймовірно знаходився неподалік від церкви св. Петра, єпископу, а сам отримав земельну ділянку із виноградником та частину землеволодіння віденської парафії, із тією умовою, що церква св. Стефана, а також інші малі церкви парафії переходять до віденського священика.

У квітні 1147 року відбулося перше часткове освячення церкви св. Стефана, будівництво якої тоді не було повністю завершене. Церква була освячена єпископом Регінбертом фон Гагенау із Пассау. Розміри церковної споруди були для Відня того часу незвично великими, у чому можливо був намір засновника зробити церкву св. Стефана єпископальною, або, принаймні, герцогською церквою.

Перша романська церква та собор були зведені у напрямку південного-сходу, у тому напрямку, де 26 грудня 1137 року відбувся схід сонця. У Діяннях святих апостолів йдеться про те, що св. Стефан незадовго перед своєю смертю побачив, як розгорнулися небеса (Дії 7:55). Перший промінь сонця, який падає на головний вівтар і освітлює собор, є символом «розгорнутих небес».

Проте, після багатьох століть від цієї церкви майже нічого не залишилося. Про її існування свідчать лише нечисленні архітектурні фрагменти, знайдені при розкопках. Середній неф церкви був завширшки в 12 метрів, а загальна ширина усіх трьох нефів складала 26 метрів. Єдине, що збереглося від цієї споруди, не враховуючи фундамента, який був знову засипаний після розкопок у 1945 році — це так звана «чорна кімната» у нижньому ярусі південної язичницької вежі, де зараз знаходиться сповідальня, а також частина першого ярусу західної споруди.

Елементи споруди (пізній романський стиль), збудованої у період з 1230 по 1245 рік, добре помітні і підлягають відновленню. Добре збереглися, передусім дві фронтальні вежі цього періоду, що пізніше перебудовані у готичному стилі[1]. План перетворити церкву св. Стефана в резиденцію єпископа — привів до того, що стара церкву XII століття знесли, залишивши фундамент і цокольні яруси язичницьких веж.

На тому ж фундаменті збудували кафедральний собор. Собор мав форму базиліки, широкий поперечний неф і низькі хори. Західні емпори, що збереглися, їх колони, капітелі яких були прикрашені декоративним орнаментом у формі рослин і тварин, а також нервюри склепіння свідчать про багате оздоблення собору. Західні або «герцогзькі» між двома язичницькими вежами були спроєктовані за аналогією з імператорським троном Карла Великого в Ахені та великими західними емпорами у старих німецьких імператорських соборах та являли собою невелике відокремлене узвишшя, направлене до вівтаря. Вищі яруси веж були побудовані після пожежі 1258 року. Довжина знову зведеної споруди (пізній романський стиль) складала 70 метрів, а її ширина підкреслювалася двома 65-метровими західними вежами, які високо здіймалися над дахом собору.

23 квітня 1263 року відбулося урочисте освячення собору єпископом Отто з м. Пассау. 1267 року священик Трансильванії магістр Гергард заснував товариство священиків, що існує і донині, якому ввірена «Cura animarum», тобто турбота про спасіння душ прихожан.

Впродовж 1304—1340 років за короля Альбрехта I (1255—1308) та його сина, герцога Альбрехта II (1298—1358), під дієвим впливом віденської буржуазії почалося будівництво готичного криласа із трьома апсидами. «Альбертинський клірос», який був побудований за аналогією з готичним кліросом абатської церкви Святого Хреста, цистерціанської церкви у Вінервальді, був освячений 23 квітня 1430 року єпископом Альбертом із Пассау.

Незабаром після цього за герцога Рудольфа IV були збудовані двоярусні західні або герцогські каплиці по сторонам. За його ініціативою у 1359 році почалася перебудова собору у готичному стилі. Будівництво собору тривало близько ста років. 23 березня 1361 року за єпископа Петра із м. Кур у Єпископський портал був замурований Коломанський камінь, на якому, за переказами, катували св. Коломана. У тому ж році почалося будівництво нефів собору. 1365 року герцог Рудольф IV, який також є засновником Віденського університету, заснував незалежний від Пассау капітул Усіх святих, резиденція якого відтоді мала знаходитися у соборі св. Стефана. У результаті це зіграло важливу роль при заснуванні у 1469 році єпископства у Відні.

У 1433 році завершилося будівництво шпиля південної вежі, початок якому поклав Рудольф IV. Карнизи, що вінчають стіни поздовжнього нефа, були завершені у 1440 році, дах самого ж собору був закінчений лише у 1474 році. У цей час встановлювалися тісні стосунки між віденськими і празькими цехами будівельників і каменярів. Відень тоді був центром одного із чотирьох найважливіших цехів. У період з 1417 по 1430 рік була збудована нижня сакристія, що примикала до південного поздовжнього нефа. Стіни поздовжнього нефа зводилися навколо романських стін. Завдяки цьому церковні служби усередині собору могли проводитися безперешкодно. Тільки після остаточного будівництва готичних стін головний романський неф був знесений. Кроквяна конструкція, збудована у 1440 році із модринового дерева, без застосування цвяхів, є гарним зразком готичного теслярського мистецтва. 1446 року майстер Ганс Пухсбаум (1390—1454) розпочав будувати склепіння собору.

Упродовж трьох століть церква Св. Стефана лишалась не більше ніж звичайним храмом. Імператор Фрідріх III, який у 1469 році добився створення у Віжні єпископства (так церква Св. Стефана стала кафедральним собором), поклав початок у 1450 році будівництво північної вежі (під керівництвом майстра Ганса Пухсбаума)[2]. Її безпосереднє будівництво почалося у 1467 році. За переказами, для будівництва фундаменту вежі імператор наказав використати як в'яжучий засіб вино, яке через погані погодні умови виявилося кислим. 1459 року на регенсбурзькій цеховій раді будівельників і каменярів віденський цех був визнаний найголовнішим на південно-східній території Центральної Європи. На початку XVI століття роботи зі зведення вежі були припинені; остання кладка датується 1511 роком. Несприятливі економічні та соціальні умови, потреба, викликана війною з турками, та релігійні заворушення поклали кінець ідеї про будівництво великої середньовічної споруди.

У 1578 році Ганс Сафой завершив будівництво шпиля вежі у стилі Відродження. Наприклад, кафедра, створена у 1480 році або, так званий «оргельфус» — органний постамент, датований 1513 роком, роботи майстра Антона Пільграма (1460—1515), купіль, лава для членів муніципалітету, що майже не збереглася після пожежі 1945 року, а також численні епітафії знаменитих жителів Відня та вчених університету мають велику художню цінність. Імператор Фердинанд II підвищив віденського єпископа в ранг архієпископа-курфюрста.

Собор зазнав перебудови у стилі бароко, яка проходила у два етапи. За архієпископа Бройнера у 1647 році брати Йоганн Якоб Пок (1604—1651) та Тобіас Пок (1609—1683) завершили будівництво головного вівтаря у стилі бароко[1]. До того ж часу відноситься найстаріша риза собору, червона риза Бройнера, яка використовуються при богослужінні у день св. Стефана.

Головний вівтар собору побудований на кошти єпископа, у той час як оздоблення поздовжнього нефу побудоване на кошти громадян Відня. З 1677 року продовжувалася перебудова собору у стилі бароко (органи, імператорські молитовні, вівтарі). 1683 року, під час другої облоги Відня турками, собор сильно постраждав, оскільки був мішенню турецьких гарматних ядер; понад 1000 з них влучили у ціль. У стінах Південної вежі і вздовжнього нефу досі збереглися окремі замуровані ядра. Під час облоги дах собору був замаскований полотнищами, аби створити у ворога враження, ніби у місті ще достатньо матеріальних резервів. 12 вересня 1683 року у битві, яка відбулася після богослужіння, проведеного отцем Марком д'Авіано, вдалося звільнити Відень від турків. На пам'ять про цю подію із захопленої турецької зброї був відлитий «Пуммерін» — найбільший дзвін собору. Дзвін був встановлений на Південній вежі собору. Наприкінці XVII століття собору були урочисто передані чудотворні ікони Богоматері: ікона «Марія у променях сонця» — у 1693 році, і у 1697 році — особливо шанована ікона «Марія Печ» (так звана Пецька ікона).

Із зведенням Відня в архієпископство собор св. Стефана перетворився на головну католицьку церкву архієпископства. У свідченнях паламаря Йоганна Вахтера від 1732 року йдеться про літургічне життя собору у часи бароко. За його свідченнями, у соборі відбулося 150 богослужінь, і, як мінімум, одна урочиста меса, прозвучало близько 1095 молитов із перебиранням чоток, 129 000 вірян побувало на сповіді. У тому ж році було закрите кладовище, що знаходилося коло собору. 1755 року імператриця Марія-Терезія наказала розширити герцогзький склеп, що знаходився під головним вівтарем, де був похований герцог Рудольф IV та інші члени ранньої династії Габсбургів. 1782 року імператор Йосиф II заборонив проводити поховання у катакомбах собору. У тому ж році папа Пій VI прибув з візитом до імператора Йосифа II з тим, аби вплинути на політику, яку проводив імператор по відношенню до релігії, та відслужив у соборі св. Стефана урочисту месу з нагоди Пасхи. Тодішньому архієпископу Відня кардиналу Мігацці, який упродовж 46 років очолював архієпископство, він заповідав свої «найсвятіший» церковний одяг, що сьогодні зберігаються у ризниці.

Розташовані поруч із собором споруди поступово почали зносити. 1699 року під час Реформації, із притаманною їй недооцінкою цінностей реліквій, втратила своє значення і була знесена скарбниця церковних реліквій. До 1792 року зникли розташовані навпроти північної стіни собору будівлі півчих, паламарів та орендаторів катафалків, аби поглядові імператора Франца II при його в'їзді до Відня безперешкодно відкривалася західна панорама собору.

Під час війни з Наполеоном (1809) сам собор та його інтер'єр сильно постраждали. За минулі століття собор прийшов у занедбаний стан, але завдяки інтересу до пам'ятників старовини у XIX столітті архітектурі собору була приділена особлива увага. Архітектор Фрідріх фон Шмідт намагався дотримуватися єдності стилю та одночасно зберегти існуючу будівлю собору. У цей час інтер'єр собору поповнили численні предмети, виконані у неоготичному стилі.

У ході перебудови собору у 1853 році був завершений фронтон поздовжнього нефу, а у період з 1838 по 1860 роки старий шпиль південної вежі був знесений і на його місці збудований новий. До цього тільки, так званий, «Фрідріхсгібель» — фронтон, що знаходився над Зінгерським порталом, був виконаний у скульптурній формі, інші ж були лише мальовничими зображеннями на полях фронтонів.

В період з 1859 по 1887 роки собор прикрашали вітражі, виконані у неоготичному стилі. 1945 року вони були повністю зруйновані. 1900 року середньовічні реліквії були перенесені із зали капітула до каплиці св. Валентина — верхню північну двохярусну каплицю, що розташована у західній споруді. До початку нового століття були розпочаті реставраційні роботи над романським західним фасадом і Великим порталом.

 

 

 

 

Якщо за попередні століття, під час турецьких облог міста і під час воєн з Наполеоном, собор уцілів і залишився непошкодженим, то в останні дні Другої світової війни була зруйнована майже половина собору. На початку Другої світової війни найцінніші культурні скарби були замуровані (Великий портал, церковна кафедра, склеп імператора Фрідріха) і були врятовані таким чином від пожежі, що сталася 11—12 квітня 1945 року[3]. При пожежі, що перекинулася на собор із сусідніх будинків, були втрачені численні культурні цінності: готична кроквяна конструкція, пізньоготична лава для членів муніципалітету, що знаходилася у середньому нефі, пам'ятник на честь звільнення від турків, вітражі, Великий Вімпассінгський хрест, Леттнерський хрест, за виключенням голови і рук розіп'ятого, імператорські молебні, хоровий і Великий орган, більшість дзвонів, включаючи «Пуммерін».

Будівля собору була на 45 % зруйнована. Завдяки зусиллям архієпископа кардинала д-ра Теодора Інніцера та архітектора Карла Голея, а також завдяки допомозі жителів Відня, австрійським федеральним землям та численним іноземним спонсорам собор був відновлений. 19 грудня 1948 року відбулося перше богослужіння у відновленому соборі. Урочиста церемонія відкриття собору була проведена 26 квітня 1952 року кардиналом Інніцером. Того ж дня до Відня був урочисто доставлений новий «Пуммерін», відлитий з уламків старого дзвону. Новий «Пуммерін» був встановлений на північній вежі собору.

У 1953 році для поховання віденських єпископів у підземних галереях собору був збудований Єпископський склеп. 1956 року були проведені реставраційні роботи Герцогського склепу каноніків. Новий орган був освячений у 1960 році кардиналом Фрінгзом із Кельна. 1972 року було встановлене нове західне вікно, виготовлене у Тіролі. У 1983 і 1988 роках собор у рамках урочистого візиту відвідав папа Іван Павло II. У відповідності з новими церковними вимогами Другого ватиканського церковного собору в 1989 році був перебудований вівтар, після завершення якого відбулося освячення нового народного вівтаря. З нагоди 650-річчя ювілею з дня освячення Альбертинських хорів у 1991 році собору був переданий новий орган, який був встановлений на Апостольських хорах.

Після тривалих реставраційних робіт у 1997 році відбулося відкриття Великого порталу, приурочене до 850-ї річниці з дня освячення романської церкви св. Стефана. У цей час західні емпори були перетворені у місце для проведення виставок.

У 2015 році німецька компанія Phoenix Contact встановила систему контролю струмів блискавок LM-S у соборі св. Стефана для реєстрації та аналізу потрапляння блискавок у вежі[4][5]. Аналізатор системи LM-S знаходиться у вежевій кімнаті на висоті 70 м; датчики розташовуються на 20 м вище на блискавичниках[4].