Доісторичний та давньоримський періоди

Перші сліди присутності людини в околицях Сірміоне сягають доби неоліту (VI—V тис. до н. е.). У III—II тисячоліттях до н. е. тут існували поселення із будівель на палях.

У давньоримську добу Сірміоне було досить великим поселенням, поблизу нього, по південному узбережжю озера Гарда пролягала Віа Галліка — давньоримська дорога[1]. В ітинерарії Антоніна згадано поселення Sermio Mansio[2].

З I століття до н. е. узбережжя озера Гарда, у тому числі і околиці Сірміоне, стає популярним серед римлян місцем відпочинку, особливо для багатих родин із Верони, головного давньоримського міста північно-східної Італії. Гай Валерій Катулл серед інших місць, де бував, згадує Sirmio (вірш XXXI «ad Sirmium insulam»)[3]. Починаючи зі середньовічного історика Марино Санудо-молодшого, Катуллу приписують володіння віллою, залишки якої можна побачити в Сірміоне й у XXI столітті, проте точних доказів поки що не знайдено[4]. Найдавніша частина так званої вілли Катулла датована 1 ст. н. е., у наступні століття віллу неодноразово перебудовували та розширювали[5].

З III по V століття околиці Сірміоне неодноразово були місцем різних збройних сутичок. У 249 році тут зіткнулися війська Деція Траяна та Філіппа Араба, у 268 році у битві при озері Бенако (римська назва озера Гарда) римський імператор Клавдій II розбив військо готів. У 312 році в околицях Сірміоне сталася перша сутичка військ римських імператорів Костянтина I та Максенція, яка стала прелюдією до битви при Вероні. У 463 році у цій місцевості Рітмірон (Ritmiro), воєначальник імператора Лібія Севера розгромив аланів[6].

У IV—V століттях Сірміоне стає укріплених опорним пунктом для оборони південного узбережжя озера Гарда, втім, у VI столітті Сірміоне, як і решту північної Італії, завоювали лангобарди. Наприкінці епохи правління лангобардів Сірміоне стало адміністративним центром округи та підпорядковувалося безпосередньо королю. Анса, дружина останнього короля лангобардів Дезидерія, заснувала в Сірміоне монастир (пізніше зруйнований) та церкву[2].

Високе Середньовіччя

Після епохи лангобардів Сірміоне та навколишні землі належали монастирю Сан-Коломбано пріорату Бардоліно та парафії Солароло з Манерба-дель-Гарда, які підпорядковувалися абатству Сан-Коломбано-ді-Боббіа, великому феодальному землевласнику. Ченці розповсюджували християнство на землях Сірміоне та сприяли поширенню торгівлі, розвитку культури, сільського господарства (особливо вирощуванню виноградної лози та оливкових дерев), риболовлі, впроваджували важливі інновації та відкривали нові торговельні шляхи[7].

Пізніше, внаслідок роздрібнення та перерозподілу монастирських земель Сірміоне увійшло до володінь монастиря Сан-Сальваторе-і-Санта-Джулія з Брешії.

Епоха Скалігерів  Замок Скалігерів у Сірміоне Герб Скалігерів у стіні будівлі в Сірміоне

У наступні століття влада монастиря Санта-Джулія в Сірміоне значно послабилася[6]. Близько 1158 року землями Сірміоне володіла (принаймні номінально) Священна Римська імперія[8].

У 1197 році сірміонський подеста присягнув на вірність Вероні, тим самим пов'язавши місто на озері Гарда з містом на річці Адідже[8].

У XIII столітті Фрідріх II 1220 року та Конрадін 1267 року підтвердили та розширили податкові привілеї та концесії, надані раніше комуні Сірміоне; наступного століття аналогічні підтвердження прав дали Сірміоне представники родини Скалігерів, які правили Вероною[6].

У другій половині XIII століття в комуні проживало багато патаренів, представників єретичної з точки зору католицької церкви течії. У 1276 році Мастіно делла Скала отримав від ради Верони дозвіл зібрати дві роти солдатів для боротьби із сірміонськими патаренами. Очолив військо Альберто делла Скала, брат Мастіно, який узяв Сірміоне в облогу і після взяття міста зчинив різанину, внаслідок якої багато мешканців були вбиті або ув'язнені. Два роки потому 166 полонених, які не визнали себе винними в єресі, були живцем спалені у Вероні[6][9]. Розправою над сірміонськими єретиками Скалігери повернули собі лояльність Папи, який зняв інтердикт, раніше накладений на Верону і Скалігерів внаслідок їх союзу із королем Конрадіном, противником Папи Римського.

За правління ще одного представника родини Скалігерів, Кангранде I делла Скала, в Сірміоне збудували замок. Величну фортецю, яка є візитівкою сучасного Сірміоне, звели, ймовірно, на залишках давньоримського каструму, у найвужчій точці півострова Сірміоне[10].

У 1378 році Сірміоне завоював Джан Галеаццо Вісконті, який відновив феодальні привілеї комуни. На початку XV століття Сірміоне окупував Франческо II да Каррара[11], на той час — володар Верони і Падуї, але вже 1405 року його розгромила Венеційська республіка. Падуя, Верона та, зокрема, Сірміоне перейшли під контроль Венеції[8].

Венеційський період

У складі Венеційської республіки комуна Сірміоне входила до округи Верони. Протягом реорганізації укріплень у південній частині озера Гарда замок у Сірміоне втратив своє значення на користь сусідньої Песк'єри[8], проте лишився воєнним аванпостом, про що свідчить будівництво церкви Святої Анни всередині замку, яка призначалася для задоволення релігійних потреб гарнізону[11].

Протягом XV століття в Сірміоне побудували церкву Санта-Марія-Маджоре, зведену на рештках церкви святого Мартіна. У XVII столітті шляхтич Франческо Ровіцці збудував маєток і церкву, присвячену святій Урсулі, у місцевості, яка отримала назву Ровіцца (сучасний присілок у південно-східній частині комуни Сірміоне)[11].

Наполеонівський період

Протягом 1797 року Сірміоне було спершу окуповане французькими військами, а потім, після падіння Венеційської республіки 16 травня 1797 року, перейшло під формальний контроль Тимчасового венеційського муніципалітету (італ. Municipalità provvisoria veneta)[2].

За умовами Кампо-Формійської мирної угоди 17 жовтня 1797 року весь південний берег озера Гарда переходив до новоствореної Цизальпійської республіки. 3 листопада того ж року був утворений департамент Бенако (італ. dipartimento del Benaco), в межах якого 1 березня наступного року створено округу Півострів Катулла (італ. distretto della Penisola di Catullo), проміжну адміністративну одиницю між комуною та департаментом, до складу якого увійшла комуна Сірміоне[12]. Після ліквідації 1 вересня 1798 року департаменту Бенако комуна Сірміоне кілька разів змінювала підпорядкування: 26 вересня вона увійшла до складу 6-ї округи Віллафранка департаменту Мінчо, 12 жовтня перейшла до округи Віньє департаменту Мелла[12].

Після періоду австро-російської окупації у 1799—1801 роках, у часи Другої Цизальпійської республіки була проведена чергова адміністративна реформа, внаслідок якої в травні 1801 року комуна Сірміоне увійшла до складу 4-ї округи Сало[12]. Наступного, 1802 року Цизальпійська республіка стала Італійською республікою на чолі з Наполеоном Бонапартом, а в червні 1805 року була перетворена на Італійське королівство. Такі політичні змінили спричинили нову адміністративну реорганізацію. За новою схемою комуну Сірміоне із населенням 796 осіб зарахували до третього класу адміністративних одиниць та підпорядкували 7-му кантону Лонато, який у свою чергу входив до 1-ї округи Брешія департаменту Мелла[12].

Епоха Габсбургів  Антон Ганш «Вид на замок у Сірміоне» (XIX ст.)

У 1816 році, внаслідок Віденського конгресу та утворення Ломбардо-Венеціанського королівства під управлінням Габсбурзької Австрії, Сірміоне було включене до 5-ї округи Лонато у провінції Брешія. 1853 року, після чергового перегляду адміністративного устрою, місто стало частиною 8-ї округи, адміністративним центром якої також було місто Лонато[13].

25 червня 1859 року, під час австро-італо-французької війни (Другої війни за незалежність Італії), Сірміоне окупували французько-п'ємонтські війська, які перемогли австрійські сили у битві при Сольферіно та Сан-Мартіно. Частину поранених тоді розмістили на фермі Тодескіні в Коломбаре (сучасна частина комуни)[11].

У незалежній Італії

Наслідком австро-італо-французької війни став перехід комуни Сірміоне разом із великим шматком території Ломбардії та правого берега річки Мінчо під владу Сардинського королівства. За декретом Раттацці комуна увійшла до 10-ї судової округи Лонато, яка входила до 1-ї адміністративної округи Брешія у новоствореній провінції Брешія[14]. До 1866 року, коли в результаті третьої війни за незалежність Венето увійшла до складу Італії, кордон з австрійськими володіннями пролягав від Ровіцци до Лугани, в околицях яких розташовувалася митниця[11].

Наприкінці XIX століття були проведені роботи з інтубації термальних вод. Їх джерело виявили ще у XVI столітті, проте глибина джерела — 19 м нижче рівня озера — не дозволяла до цього часу їх використання. Завдяки інтубації стало можливим спершу провести аналіз якості води, а потім — відкрити перший санаторій з термальними водами[11].

Королівським указом від 20 січня 1930 року № 53, комуна отримала офіційну уточнену назву Sirmione, оскільки у минулому вона була відома як Sermione[14].

↑ Mazza, 1986, с. 297. ↑ а б в Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ref18 не вказано текст ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ref04 не вказано текст ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ref05 не вказано текст ↑ Mazza, 1986, с. 297-298. ↑ а б в г Mazza, 1986, с. 298. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ref06 не вказано текст ↑ а б в г Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ref02 не вказано текст ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ref07 не вказано текст ↑ Mazza, 1986, с. 298-299. ↑ а б в г д е Mazza, 1986, с. 299. ↑ а б в г Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ref08 не вказано текст ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ref09 не вказано текст ↑ а б Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ref10 не вказано текст