Символ Сан-Марино — гора Монте-Титано з комплексом Трьох веж

Сан-Марино, одна з найменших держав світу, має титул найдавнішої республіки світу.

За свідченням стародавніх джерел, Сан-Марино було засновано 301 року християнським каменярем Маринусом, який прийшов на цю землю, шукаючи притулку від антихристиянського римського імператора Діоклетіана. Маринус заховався на горі Титано (701 м), заснував там маленьку християнську громаду.

Тодішня власниця землі, Феліциссіма, заповідала общині цю землю на горі після своєї смерті.

Земля спочатку мала назву «Земля Сан (святого) Марино».

Перейменована пізніше в Республіку Сан-Марино й носить цю назву і досі. Через своє недоступне розташування й успадковувану бідність Сан-Марино змогла зберегти свою фактичну незалежність.

Первісний уряд країни був складений із самоврядної ради, відомої як «Аренго», до складу якої входив глава кожної сім'ї. 1243 року було засновано посаду Капітанів Регентів (Capitani Reggenti) — спільних керівників держави.

Перші державні писані закони датуються 1263 роком. Папський престол підтвердив давню незалежність Сан-Марино 1292 року.

До 1463 року республіка складалася тільки з гори Титано. У цей час вона приєдналася до союзу проти Сігізмондо Малатеста[it], володаря Ріміні. Після перемоги над Малатестою Папа Римський Пій II передав Сан-Марино містечка Фіорентино (Fiorentino), Монтегіардино (Montegiardino) та Серравалле (Serravalle). Містечко Фаетано (Faetano) приєдналося до республіки того ж року на своїх умовах. З того часу територія Сан-Марино не змінювалася.

Сан-Марино була окупована іноземними військами двічі за свою історію, обидва рази на нетривалий час. 1503 року Чезаре Борджія (Cesare Borgia) окупував Сан-Марино на декілька місяців. 1739 року Кардинал Альбертоні захопив республіку без санкції Папи Климента XII. Однак після одержання таємного листа від сан-маринців Папа підтвердив незалежність республіки.

Сан-Марино прийняла свою офіційну конституцію 8 жовтня 1600 року.

У 1797 році Італія була окупована військами Наполеона. Наполеон не тільки не захоплює Сан-Марино, а ще й пропонує приєднання навколишніх земель для утворення виходу республіки до моря. Сан-Марино відхиляє таку пропозицію, відповідаючи, що бідній країні краще вдається підтримання незалежності. Після поразки Наполеона незалежність республіки визнається і Віденським Конгресом 1815 року.

1849 року Сан-Марино дає притулок від ворогів прихильникові об'єднання Італії генералові Джузеппе Гарібальді, який обіцяє не руйнувати незалежність республіки. Після об'єднання Італії 22 березня 1862 року уряди Італії та Сан-Марино підписують угоду про незалежність Сан-Марино та співдружність двох держав. Республіка продовжує друкувати свої поштові марки, карбувати монети тощо.

З 1923 до 1943 року в Сан-Марино при владі перебувала Санмаринська фашистська партія.

За часів першої та другої світових воєн сан-маринські добровольці воювали на боці Італії. Попри оголошений нейтралітет, Сан-Марино було піддано бомбардуванню в перебігу Другої світової війни військами союзників антигітлерівської коаліції.

1944 року через країну пройшли відступаючі війська коаліції, а потім за ними наступаючі війська союзників, які залишалися там лише протягом кількох тижнів.

У 1951 році уряд Сан-Марино ухвалив рішення відкрити казино і збудувати потужну теле- і радіостанції. Італія висловила протест і оголосила блокаду Сан-Марино. Державі довелось піти на поступки.

На перших повоєнних виборах перемогу отримала ліва коаліція — Комітет свободи. З 1945 до 1957 року республікою керувала спілка комуністів із соціалістами. 1957 року до влади прийшла Християнська демократична партія. 1978 року правління знову перейшло до комуністів, які 1986 року об'єдналися з християнськими демократами для спільного управління країною. 1988 року спілку було переобрано. Комуністична партія змінила свою назву 1990 року на Демократичну прогресивну партію та керувала країною в союзі з християнськими демократами. 1992 року християнські демократи, об'єднавшись із соціалістами, управляли країною до 2000 року.

2000 року, коли соціалісти відійшли від державного управління, нова багатопартійна коаліція на чолі з християнськими демократами стала на чолі держави.

У 1960 році жінки Сан-Марино отримали право голосу на виборах, а в 1973 році отримали право займати посади в державних установах.