Маврикій був відомий арабським і малайським мореплавцям ще в X сторіччі, але вони ніколи не намагалися його заселити. Першим європейцем, який на початку XVI сторіччя досяг острову Реюньйон (разом з Маврикієм входить до складу Маскаренського архіпелагу), був португальський мореплавець Педру Маскареньяш (порт. Pedro de Mascarenhas). Він же в 1505 році відкрив Маврикій. Але португальців острів мало цікавив, постійних поселень вони не створювали.

У 1598 році зусиллями голландського адмірала Вібрандта ван Варвіка (нід. Wybrand Van Warwyck) Маврикій став частиною володінь голландської Ост-Індської компанії. Безлюдний острів був місцем, де екіпажі кораблів, шляхом до Індії, поповнювали запаси прісної води. У 1615 році перший губернатор острова Пітер Бот потонув, коли його корабель наткнувся на рифи біля північно-західного узбережжя. На його честь названа одна гірських вершин острова[1]. Перше поселення проіснувало лише 20 років. Саме звідси Абель Тасман вирушив досліджувати західне узбережжя Австралії[2]. Голландці завезли на острів цукрову тростину, свійських тварин та благородного оленя, але були вимушені покинути острів у 1710 році[2].

Чергову спробу колонізувати острів Маврикій зробили французи під проводом Гійома Дюфре Дарселя (фр. Guillaume Dufresne D'Arsel) у вересні 1715 року[2]. Але тільки в 1735 році, з появою губернатора Мае де ла Бурдоне (фр. Mahé de La Bourdonnais) острів став активно розвиватись і колонізуватись. Закладено Порт-Луї — військово-морську базу і суднобудівний центр. Французькі колоністи займалися сільським господарством (цукрова тростина, кава), плантації, завезли на острів чорношкірих невільників з Африки і Мадагаскару. На острові відбулося 4 великих повстання рабів, у 1695, 1724, 1732 і 1794 роках[3]. До 1767 року острів перебував під управлінням французької Ост-Індської компанії[2]. Під час Французької революції на острові на короткий час був створений незалежний уряд. Під час Наполеонівських воєн острів був базою піратських ескадр, що робили набіги на британські торгові судна. У серпні 1810 року французи відбили велику атаку британців, але вже в грудні останні висадились на півночі острова і змусили капітулювати[2].

3 грудня 1810 року острів Маврикій перейшов до володінь Великої Британії, що було закріплено Паризьким договором 1814 року, який гарантував мешканцям острову повагу до мови, звичаїв, законів і традицій[2]. Першим британським губернатором став Роберт Фаркуар (англ. Robert Farquhar)[2]. Британські колонізатори продовжили розведення цукрової тростини, але замість темношкірих невільників на плантаціях вже працювали переселенці з Індії (індуїсти і мусульмани), що докорінно змінили соціальне середовище на острові. Рабство на Маврикії було скасоване в 1835 році, а плантатори отримали компенсацію в розмірі 2 млн фунтів стерлінгів за власних рабів[2]. Виготовлення цукру, що експортувався до Британії, приносило великі прибутки, острів швидко покращував власну інфраструктуру. Проте з розвитком виготовлення цукру з буряків в Америці та Європі прибутки острова до кінця XIX століття значно скоротились. 1893 року основні статті надходжень для влади становили: мито — 2,8 млн рупій, торгові свідоцтва — 2,4 млн рупій[4].

Систему влади на острові очолював губернатор. Виконавча гілка була представлена Виконавчою радою: командувач королівськими військами, секретар колонії, генерал-прокурор, генерал-скарбник, генерал-аудитор і два члени від уряду Великої Британії. Представницька гілка складалась з ради 27 членів: 10 обирались громадянами, 8 ex officio, 9 призначались самим губернатором[4].

У серпні 1948 року усім писемним громадянам було надане право голосу на виборах до місцевої Законодавчої ради, що прийшла на зміну Урядовій раді і складалась з 19 депутатів, що обираються, 12 — призначаються генерал-губернатором, 3 — колишніх депутатів. Маврикій залишався британською колонією до 1967 року, коли острову була надана автономія.

У 1959 році Харольд Макміллан зробив свій знаменитий виступ «Вітер змін», де визнав, що найкращим варіантом для Британії є надання повної незалежності її колоніям. На Ланкастерській конференції 1965 року стало зрозуміло, що Велика Британія хоче надати і Маврикію незалежність, залишаючи в своєму управлінні лише архіпелаг Чагос, який доєднала до британських територій в Індійському Океані[5]. У січні 1968 року, за шість тижнів до оголошення незалежності, у Порт-Луї вибухнув бунт місцевого населення, що призвело до загибелі 25 людей[6].

12 березня 1968 року острів Маврикій став незалежною державою у складі Британської Співдружності[7]. Цього ж року країна була прийнята до ООН. Главою держави номінально була Єлизавета ІІ, представлена генерал-губернатором — політична система — конституційна монархія[3]. У 1971 році вибухнула серія страйків на чолі з партією Маврикійський військовий рух та підтримані профспілками, що привело до введення надзвичайного стану в країні. Лідера повстання Пола Беренгера було ув'язнено. У травні 1975 року по всій країні вибухнули студентські страйки, які вимагали право голосу в парламенті з 18-літнього віку. Парламент змушений був задовольнити вимоги студентів підписавши відповідний акт[8]. Уряд з 1982 року очолював Аніруд Джагнот. Цей період ознаменувався зростанням економіки у секторі EPZ (Export Processing Zone). Індустріалізація почала поширюватися і на села із залученням молодих працівників з усіх етнічних груп. У результаті цукрова промисловість припинила відігравати основну роль в економіці. У країні почалася роздрібна торгівля, а також стали пропонуватися кредити малозабезпеченим працівникам, тим самим надаючи їм можливість придбати побутову техніку. У 1989 році з'явилася перші біржі, а з 1990 року була дозволена вільна торгівля[9]. У 1990 році прем'єр-міністра не було підтримано щодо змін Конституції, які стосувалися президентського управління в республіці. Але 12 березня 1992 року була проголошена незалежна республіка на чолі з президентом, що обирався раз на п'ять років. Першим президентом самостійної республіки став останній генерал-губернатор Вірасамі Рінґаду[10]. 12 березня 1992 року була проголошена незалежна республіка на чолі з президентом, що обирається раз на п'ять років.

12 березня 1992 року, через двадцять чотири роки після незалежності, Маврикій було проголошено республікою в рамках Співдружності Націй. Останній генерал-губернатор, сер Вірасамі Рінгаду, став першим президентом згідно перехідної угоди[11]. 30 червня 1992 року його замінив  Кассам Утем, який був переобраний в 1997 році на другий термін[12]. Незважаючи на поліпшення економіки, яке співпало з падінням цін на бензин та сприятливим курсом на долар, уряд не користувався повною довірою населення[13].

У лютому 1999 року країну охопила низка громадянських зневдоволень. Бунти розгорілися після того, як популярна співачка Кая, заарештована за куріння марихуани на громадському концерті, була виявлена ​​мертвою в тюремній камері. Через чотири дні заворушення вдалося приборкати, основною причиною яких була також бідність населення[14].

У 2002 році острів Родрігес став автономією республіки і таким чином отримав змогу обрати своїх власних представників для управління островом. 

У 2014 році було запропоновано почати новий етап реформації і оголосити Другу республіку, згідно з якою президент мав би більше повноважень. День проголошення відбувся 24 листопада 2014 року, і вперше кандидати-виборці мали можливість не називати свою етнічну групу. Загальні вибори відбулися 10 грудня 2014 року, і Альберт Лепер був обраний президентом. Незабаром після виборів колишнього екс-прем'єра викликали до поліції за звинуваченням у відмиванні державних коштів. У цьому ж році Організація Об'єднаних Націй звинуватила Велику Британію в незаконності її прав на острів Чагос. Згідно рішенню суду Маврикію мало дістатися 80 % акцій мали належати Маврикію, решта Китаю. Повністю рішення ООН не набуло чинності.

21 січня 2017 року прем'єр-міністр Аніруд Джагнот оголосив, що через два дні він подасть у відставку на користь свого сина, міністра фінансів Правінда Джунаута, який займе його посаду. Перехід відбувся  23 січня[15].