Передісторія (IV-XII століття)

У IV столітті на місці сучасного собору була зведена церква на честь місцевого мученика Маміліана, у подальшому зруйнована вандалами. За візантійців 604 року на тому ж місці було зведено новий собор на честь Пресвятої Богородиці, освячений, за місцевою легендою, папою Григорієм Великим. 831 року Палермо було захоплено арабами, які перетворили собор на П'ятничну мечеть.

6 січня 1072 року нормани на чолі з Робертом Гвіскаром та його молодшим братом Рожером взяли Палермо. Того ж дня П'ятнична мечеть була знову освячена на честь Богородиці, й там палермський архієпископ Никодим здійснив першу літургію за грецьким обрядом і вдячний молебень на честь переможців. Того ж 1072 року палермська кафедра була передана латинському духовенству[1], а владика Никодим, який служив за грецьким обрядом, був відряджений до Меццомонреале. Після переїзду до Палермо Аделаїди Савонської, матері Рожера II й регентші за часів його неповноліття, (не пізніше 1112 року) собор Палермо став головним у норманській Сицилії. 25 грудня 1130 року Рожер II був коронований в соборі як перший монарх Сицилійського королівства. Там же у подальшому були короновані його наступники Вільгельм I Злий (4 квітня 1154) та Вільгельм II Добрий (10 травня 1166)[2]. 1154 року в соборі був похований Рожер II.

Від будівлі собору VII–XII століть дотепер дійшли тільки крипта, за формою якої й можна судити про первинну будівлю, і ліва з чотирьох колон південного портику, на стовбурі якої вирізано цитату з Корану.

Норманський собор XII–XIII століть (базиліка Гуальтеро)

У 1179–1186 роках на місці старого собору амбіційний та впливовий архієпископ Палермо Гуальтеро Оффаміліо (Волтер Мілль) збудував новий кафедральний собор. Зведення нового собору було спричинено прагненням Волтера Мілля підкреслити столичний статус його єпархії на противагу збудованому Вільгельмом II Добрим собору Монреале, який став центром нового архієпископства. Оскільки можливості архієпископа значно поступались можливостям короля, базиліка Гуальтеро значно поступалась своєму конкуренту з Монреале за пишністю оздоблення.[2]

Собор Палермо був тринефною базилікою з трьома апсидами. 1250 року чотири кути собору було увінчано витонченими вежами, а 1260 року до південно-східної частини собору була прибудована ризниця[3]. Про зовнішній вигляд базиліки Гуальтеро можна судити за східною частиною сучасного собору, що зберегла свій первинний арабсько-норманський вигляд — вузькі стрільчасті вікна, численні несправжні арки, що переплітаються, витончені інкрустації, рослинні орнаменти.

В ту ж епоху в соборі знайшли останній притулок імператори та сицилійські королі з дому Гогенштауфенів — Генріх VI і Фрідріх II, а також їхні дружини — Констанція Норманська й Констанція Арагонська. До нової базиліки зі старого собору було перенесено й тіло Рожера II. Ці саркофаги, зібрані в одній з бічних капел під час останньої значної перебудови XVIII століття, є єдиними слідами норманського періоду в інтер'єрі собору.

Упродовж XII–XIII століть в соборі Палермо коронувались усі королі Сицилії, починаючи з Рожера II. Серед історично значимих коронацій слід відзначити такі:

коронація Танкреда (січень 1190), обраного королем після припинення чоловічої лінії Готвілів, всупереч законним правам Констанції Норманської та її чоловіка Генріха Гогенштауфена[2], коронація Генріха VI (25 грудня 1194 року), першого сицилійського короля з дому Гогенштауфенів, який скинув останнього норманського короля Вільгельма III та невдовзі винищив більшу частину норманської знаті[2], коронація Федеріго I (травень 1198), майбутнього імператора Фрідріха II, який перетворив Палермо в імперську столицю[2], коронація Манфреда (10 серпня 1258 року), всупереч волі папи римського, що послугувала приводом для хрестового походу Карла Анжуйського проти Сицилійського королівства та усунення династії Гогенштауфенів[4], коронація Педро III Арагонського (4 вересня 1282 року) — результат Сицилійської вечірні, перехід Сицилії під владу Арагонського дому, початок боротьби Арагонського й Анжу-Сицилійського дому, що тривала понад століття, за владу в Сицилії[5], коронація Федеріго II (25 березня 1286 року) — відмова Сицилії від виконання ухваленої папою угоди Ананьї, за якою Сицилія мала бути повернута Анжу-Сицилійському дому[5].Перебудови XIV — XVII століть

Після Федеріго II влада королів Арагонської династії значно послабилась, вони вже не контролювали Палермо, який перейшов під владу феодального дому Кьярамонте. Зламати могутніх Кьярамонте й повернути Палермо під безпосередній контроль центральної влади вдалось тільки Мартіну I Молодшому (1396) за підтримки батька — арагонського короля Мартіна Старшого (1409 року спадкував сину на Сицилії під іменем Мартіна II)[5]. Таким чином, повернення Палермо під безпосередню владу короля збіглося за часом із припиненням власної лінії сицилійських королів (1409) та переходом влади над Сицилією безпосередньо до королів Арагону. Упродовж наступних трьох століть Сицилія була частиною арагонських, а потім іспанських володінь і керувалась віце-королями. У зв'язку з цим значення собору Палермо як кафедрального столичного собору впало, а з усіх сицилійських королів Арагонського дому в соборі Палермо похований тільки Педро II.

У XIV-XVI століттях спорудження собору Палермо продовжилось. 1342 року було завершено чотири кутові вежі собору, а 1352 споруджено головний (західний) портал собору в готичному стилі[6]. У період з 1426 до 1430 року за проектом Антоніо Гамбара було зведено південний портик собору з трьома стрільчастими арками, виконаний у стилі каталанської готики[6]. У той же час над південним порталом собору тим самим Антоніо Гамбара була розміщена мозаїчна ікона Богородиці на Троні. Пізніше, в тому ж XV столітті, на прилеглій до південного фасаду собору площі (Соборна площа — Piazza Cattedrale) за наказом архієпископа Симоне да Болонья було закладено сад[6]. У той час собор придбав свої найвідоміші святині: статую Madonna Libera Inferni (1469) й мощі святої Розалії (1624)[3].

Розвиток собору в XVI столітті пов'язаний з родиною сицилійських архітекторів і скульпторів Гаджині, зокрема з іменем найвідомішого представника цього роду Доменіко Гаджині. 1510 року за проектом Антонелло Гаджині вівтарна частина собору була прикрашена мармуровим ретабло зі статуями святих (втрачено в результаті реконструкції Фердинандо Фуга у XVIII столітті)[3]. 1536 року Вінченцо та Фабіо Гаджині прибудувало до собору північний портик . 1575 року за проектом Вінченцо Гаджині Соборна площа була огороджена мармуровою балюстрадою зі статуями святих[3]. 1685 року посеред площі було встановлено фонтан, увінчаний 1744 статуєю святої Розалії, яка вражає чуму, роботи Вінченцо Вітталіано[6].

Собор у XVIII столітті й реконструкція Фердинандо Фуга

У XVIII столітті в результаті двох загальноєвропейських війн (за іспанську та польську спадщину) Сицилійське королівство знову здобуло незалежність, і кафедральний собор Палермо (вперше за понад три століття) став місцем двох коронацій: Віктора Амадея Савойського (24 грудня 1713 року) й Карла Бурбонського (липень 1734). Відповідно до нового статусу собору 1781 року за царювання Фердинанда III почалась грандіозна реконструкція під керівництвом флорентійського архітектора Фердинандо Фуга.

Реконструкція, що завершилась 1801 року, суттєво змінила вигляд собору. Будівля була увінчана класичним куполом, розміщеним над перетином осей головного нефу й трансепту, в результаті чого будівля втратила характерний для норманських соборів Сицилії зовнішній вигляд. До бічних нефів були прибудовані чотирнадцять капел, в результаті чого будівля розширилась в поперечнику та перестала відповідати класичному типу базиліки. Нові північний і південний фасади собору отримали низку міні-куполів, розміщених над капелами. Портик роботи Гаджині, що раніше пожвавлював північний фасад, виявився в результаті приєднання додаткових капел вбудованим до загальної маси собору[6].

Ще більших змін зазнав інтер'єр собору. Характерна для норманської Сицилії різний дерев'яна стеля була замінена низьким зводом. Ретабло Гаджині було розібрано, а його складові частини (передусім статуї святих) рознесено простором собору. Королівські та імператорські саркофаги зібрано у двох сусідніх капелах, що створило в соборі особливу «меморіальну» зону. В цілому, інтер'єр набув власного неокласичного холодного стриманого вигляду[6].

Реконструкція Фуга була останньою, найбільшою та визначною перебудовою собору, тож 1801 року будівля набула в цілому сучасного вигляду. Останнім штрихом в архітектурному рішенні собору стало завершення 1805 року за проектом Еммануеле Палаццотто головної дзвіниці собору[6].

↑ Джон Норвіч. «Нормандці в Сицилії. Друге нормандське завоювання 1016–1130». М. 2005. ISBN 5-9524-1751-5 ↑ а б в г д Джон Норвіч. «Розквіт і занепад Сицилійського королівства. Нормандці в Сицилії. 1130–1194». М. 2005. ISBN 5-9524-1752-3 ↑ а б в г Офіційний сайт собору Палермо. Архів оригіналу за 8 грудня 2020. Процитовано 6 січня 2013.  ↑ Генеалогічне дерево Гогенштауфенів. Архів оригіналу за 14 лютого 2021. Процитовано 6 січня 2013.  ↑ а б в Рижов К. В. «Всі монархи світу». Західна Європа. М. 2001. ISBN 5-7838-0728-1 ↑ а б в г д е ж "мистецтво та історія Палермо й Монреале. Флоренція, 2007. ISBN 88-476-0207-6