Кафедральний Собор Святого Миколая Грецького (Палермо)

Кафедральний Собор Святого Миколая Грецького (Палермо)

Марторана (італ. La Martorana) або Санта-Марія-дель-Амміральо (італ. Santa Maria dell'Ammiraglio), офіційно Сан-Нікола-деї-Гречі (італ. San Nicola dei Greci) — церква в Палермо, яка є одним з двох кафедральних соборів єпархії П'яна-дельї-Албанезі (Італо-албанська католицька церква). Стоїть на пьяцца Белліні, в безпосередній близькості від арабо-норманського храму Сан-Катальдо й барокових церков Санта-Катаріна та Сан-Джузеппе-деї-Театіні.

Церкву побудували в XII столітті в арабо-норманському стилі. Попри численні перебудови й оновлення, Марторана відома переважно завдяки своїм візантійським мозаїкам XII століття, які є одними з найстародавніших на Сицилії. Фахівці називають її «архітектурним колажем, у якому візантійські уявлення, перетворені на реальність місцевими будівельниками й згодом декоровані грецькими мозаїстами, існують пліч-о-пліч з ісламським художнім смаком».

Марторана (італ. La Martorana) або Санта-Марія-дель-Амміральо (італ. Santa Maria dell'Ammiraglio), офіційно Сан-Нікола-деї-Гречі (італ. San Nicola dei Greci) — церква в Палермо, яка є одним з двох кафедральних соборів єпархії П'яна-дельї-Албанезі (Італо-албанська католицька церква). Стоїть на пьяцца Белліні, в безпосередній близькості від арабо-норманського храму Сан-Катальдо й барокових церков Санта-Катаріна та Сан-Джузеппе-деї-Театіні.

Церкву побудували в XII столітті в арабо-норманському стилі. Попри численні перебудови й оновлення, Марторана відома переважно завдяки своїм візантійським мозаїкам XII століття, які є одними з найстародавніших на Сицилії. Фахівці називають її «архітектурним колажем, у якому візантійські уявлення, перетворені на реальність місцевими будівельниками й згодом декоровані грецькими мозаїстами, існують пліч-о-пліч з ісламським художнім смаком».

Історія Грецька церква (Санта-Марія-дель-Амміральо)

Церкву Санта-Марія-дель-Амміральо побудували на кошти Георгія Антиохійського (помер 1151 або 1152 року), флотоводця короля Рожера II і «адмірала адміралів». В історичній назві збереглась пам'ять про початкове посвячення храму Богородиці й про ім'я засновника. Двомовна (грецькою та арабською мовами) хартія Георгія, яку схвалив король Рожер II, збереглася в архіві Палатинської капели й датована 1143 роком. У хартії адмірал повідомляє про заснування церкви, присвяченої Богородиці, як подяки за численні Її милості, і жертвує маєток в Мізільмері, а також щорічно 60 золотих тари (монет), на утримання храмового духовенства й маленького жіночого монастиря[1][2]. Спочатку храм був будинковим: з південного сходу до нього безпосередньо прилягав палац Георгія Антіохійського, згодом неодноразово перебудований і включений в комплекс монастиря Марторана, а остаточно зруйнований внаслідок американської бомбардування 30 червня 1943[3]. До моменту смерті свого засновника (1151 або 1152) будівництво завершили. У перші три століття свого існування церква належала грецькій парафії, й богослужіння тут проходило за візантійським обрядом.

У XII столітті церква являла собою в плані грецький хрест (тобто рівновеликий) з трьома апсидами та нартексом, а з західного боку до храму прилягав оточений з трьох сторін портиком двір з прибудованою дзвіницею[4]. У середині XII століття (ймовірно, ще за життя титаря) інтер'єр церкви прикрасили візантійськими мозаїками з характерним золотим тлом. Йде дискусія про час побудови кампаніли: за однією версією, дзвіницю побудували одночасно з храмом, а за іншою — наприкінці XII століття[2]. 1184 року церкву відвідав арабський мандрівник Ібн Джубайр, який писав про храм у захваті:

Ми бачили найчудовішу будову, яку не в змозі описати, і тому ми змушені мовчати, бо це найкрасивіша будівля у світі… Це одна з найбільш чудових будівель, бачених нами коли-небудь… Стіни всередині позолочені — або, швидше за все, зроблені з одного великого шматка золота. Плити з кольорового мармуру, подібних до яких ми ніколи не бачили, покриті золотою мозаїкою й увінчані зеленими мозаїчними гілками. Великі сонця з позолоченого скла, розташовані один за одним нагорі, виблискують вогнем, який засліпив наші очі й породив у нас таке сум'яття духу, що ми молили Аллаха зберегти нас…[1]

В. фон Фалькенгаузен (1996) припускає, що середньовічна Марторана була осередком палермської філософської школи[5]. Під час Сицилійської вечірні 1282 в Санта-Марія-дель-Амміральо відбулися збори сицилійських вельмож і духівництва, на яких було прийняте рішення запросити на сицилійський престол Педро III Арагонського[6][7].

Монастирська церква (Марторана)

1194 року поблизу від церкви був заснований жіночий бенедиктинський монастир. Засновниками монастиря були Жоффруа та Елоїза Марторана[6]. За велінням короля Альфонса Арагонського 30 вересня 1431 Санту-Марію-дель-Амміральйо передали цьому монастирю, а в 1435 папа Євгеній IV своєю буллою закріпив цю передачу[6]. Як наслідок, за церквою закріпилася друга назва — Марторана, а богослужіння стали вести за латинським обрядом.

План Марторани в історичному розвитку. Зеленим позначене «ядро» XII століття, синім — прибудова 1588, жовтим — прибудови XVII століття.

У XVI — XVIII століттях нові власниці церкви істотно змінили первісний вигляд храму. Перебудови здійснювали в три етапи.

1588 року були знесені колишні західна стіна храму та стіна між основною частиною й нартексом, до основного простору церкви додались, таким чином, колишні нартекс і двір. На місці двору спорудили дворівневу конструкцію: перший рівень став своєрідним вестибюлем, а другий — галереєю, де черниці перебували під час богослужіння, залишаючись невидимими для мирян. Внаслідок цього Романська дзвіниця, що раніше стояла окремо, виявилася частиною основної будівлі, і через неї був облаштований основний вхід. Під час цієї перебудови можливо були знищені мозаїки, що ймовірно прикрашали стіни нартексу (втім їх існування є лише гіпотезою)[8].У XVII столітті до північної частини будівлі, що виходить на сучасну пьяцца Белліні, архітектор Андреа Палма прибудував бароковий фасад, що сховав за собою прибудову 1588 року[1][9].В 1683 — 1686 роках була знесена норманська апсида разом з мозаїками, які прикрашали її внутрішню поверхню, і на її місці побудували велику каплицю (італ. Cappellone) в стилі бароко[10].

Приєднану внаслідок перебудови 1588 західну частину церкви розписали бароковими фресками: галерею другого поверху та простір колишнього нартексу — 1717 року Віллем Борреманс[4][11], а вестибюль — у 1744 Олівіо Соцці[12].

Другий кафедральний собор єпархії (Сан-Нікола-дель-Гречі)

Після скасування монастиря (1866) італійський уряд конфіскував церкву Марторана. В 1870 — 1873 роках храм було реставровано (роботами керував Джузеппе Патріколо), при цьому були видалені деякі барокові нашарування, що їх можна було відділити. Реставраційні роботи (1939, 1946, 1952, 1968 років) вносили лише незначні зміни[13]. Але на відміну від більшості пам'ятників арабо-норманського стилю, таких як: собор Чефалу, Маджіоне, Сан-Джованні-дельї-Ереміті, Палатинська капела, Сан-Катальдо, де внаслідок реставрації вдалося повернути будівлям первісний вигляд, більшість змін XVI—XVIII століть не можуть бути видалені без руйнування власне будови[1]. Як наслідок Марторана являє собою химерну еклектичну будівлю, в якій змішалися впливи арабо-норманського стилю, візантійські мозаїки й риси бароко[4].

Храмова ікона св. Миколи Чудотворця (XV століття, критська школа). Врятована зі зруйнованої церкви Сан-Нікола-дель-Гречі й перенесена в Марторану.

1935 року Муссоліні передав церкву албанській громаді[4] — нащадкам албанців, які втекли в XV столітті на Сицилію від османського завоювання та зберегли в латинському оточенні візантійський обряд в унії з Римом (див. Італо-албанська католицька церква). Таким чином, після п'ятивікової перерви в Марторані відновили богослужіння за візантійським обрядом. За іронією долі, переселення албанців на Сицилію заохочував Альфонс Арагонський, який свого часу передав був Марторану латинському монастирю[14]. До цього, починаючи з 1547 року, в Палермо єдиним парафіяльним албанським храмом з візантійським богослужінням була церква Сан-Нікола-дель-Гречі (тобто на честь святителя Миколая Мирлікійського). 9 травня 1943 церкву Сан-Нікола-дель-Гречі зруйнувало американське бомбардування, і ця роль перейшла до Марторани. У зв'язку з цим офіційною назвою Марторани, як другого кафедрального собору єпархії П'яна-дельї-Албанезі, стала Сан-Нікола-дель-Гречі (хоча вона так і не ввійшла в повсякденну мову мешканців Палермо)[6].

↑ а б в г Норвич Джон. Расцвет и закат Сицилийского королевства. Нормандцы в Сицилии. 1130—1194 / Перевод с английского Л. А. Игоревского. — М.: ЗАО Центрполиграф, 2005. — 399 с. — 5 000 экз. — ISBN 5-9524-1752-3. ↑ а б Rodo Santoro. Palermo The Churches of the «Martorana» and San Cataldo. — Palermo : Arnone Editore, 2006. — С. 12. — ISBN 88-87663-70-X. Rodo Santoro. Palermo The Churches of the «Martorana» and San Cataldo. — Palermo : Arnone Editore, 2006. — С. 36—37. — ISBN 88-87663-70-X. ↑ а б в г Патриция Фаббри. Искусство и история Палермо и Монреале. — Флоренция : Bonechi, 2007. — С. 43—45. — ISBN 88-476-0207-6. Hubert Houben. Roger II of Sicily: A Ruler between East and West. Cambridge University Press, 2002. ISBN 978-0-521-65573-6. Page 102. ↑ а б в г Марторана на сайте епархии Пьяна-дельи-Албанези. Архів оригіналу за 22 лютий 2014. Процитовано 16 січень 2015.  Rodo Santoro. Palermo The Churches of the «Martorana» and San Cataldo. — Palermo : Arnone Editore, 2006. — С. 16. — ISBN 88-87663-70-X. Rodo Santoro. Palermo The Churches of the «Martorana» and San Cataldo. — Palermo : Arnone Editore, 2006. — С. 18. — ISBN 88-87663-70-X. Rodo Santoro. Palermo The Churches of the «Martorana» and San Cataldo. — Palermo : Arnone Editore, 2006. — С. 32—34. — ISBN 88-87663-70-X. Rodo Santoro. Palermo The Churches of the «Martorana» and San Cataldo. — Palermo : Arnone Editore, 2006. — С. 90—93. — ISBN 88-87663-70-X. Rodo Santoro. Palermo The Churches of the «Martorana» and San Cataldo. — Palermo : Arnone Editore, 2006. — С. 52—56. — ISBN 88-87663-70-X. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою RS-40-49 не вказано текст Rodo Santoro. Palermo The Churches of the «Martorana» and San Cataldo. — Palermo : Arnone Editore, 2006. — С. 19. — ISBN 88-87663-70-X. Rodo Santoro. Palermo The Churches of the «Martorana» and San Cataldo. — Palermo : Arnone Editore, 2006. — С. 22. — ISBN 88-87663-70-X.
Photographies by: