Корінні жителі Грейт-Смокі-Маунтінс — індіанці черокі

На відміну від західної частини США, де перші в історії країни (і світу) національні парки на кшталт Йеллоустона були створені на незаселених землях, що були під контролем федеральної влади, створення парку Грейт-Смокі-Маунтінс спочатку вимагало значних капіталовкладень для викупу приватизованих ділянок у численних фермерів та комерційних підприємств[1].

До приходу європейців землі, на яких нині розташований парк Грейт-Смокі-Маунтінс, населяли північноамериканські індіанці, що належать до народу черокі. Першими з європейців південну частину Аппалачів досліджувала експедиція іспанського мореплавця і конкістадор Ернандо де Сото, який 1540 року шукав у цих місцях золото. Хоча учасники експедиції, очевидно, не були власне на території теперішнього парку, вони, безперечно, могли бачити його найпомітніші вершини — Клінгменс-Дом, Гюйо, ЛеКонт та Каммерер. Європейці принесли з собою віспу, яка виявилася смертельною для незнайомих з нею місцевих жителів[2].

З 1775 року вивченням природи південних Аппалачів почав займатися відомий натураліст Вільям Бартрам, а ще через 20 років у долині річки Оконалуфти[en] з'явилося перше фермерське господарство. Перше неіндіанське поселення було засновано приблизно в 1818—1821 роках у внутрішній долині Кейдс-Коув («Cades Cove»); окремі хати й церкви XIX — першої половини XX століть збереглися і користуються популярністю у туристів[3].

 Хатина на території парку, побудована в середині XIX століття білими переселенцями

1830 року президент США Ендрю Джексон підписав закон про переселення індіанців (англ. Indian Removal Act), яким було покладено початок насильницького виселення корінних жителів у необжиті райони країни на захід від річки Міссісіпі (туди, де нині штат Оклахома). Більша частина індіанців погодилася на запропонований владою «обмін землями», проте декілька сотень людей, що відкололися від них, воліли сховатися в печерах та на важкодоступних гірських схилах, де згодом і був створений парк[4]. Згодом цим індіанцям було дозволено залишитися в Північній Кароліні, а їхні нащадки утворили східну гілку черокі й донині живуть у індіанській резервації Квалла-Боундарі («Qualla Boundary»), створеній на південний схід від межі заповідної зони[5].

З появою європейського населення в гірських лісах почала швидко розвиватися індустрія заготовки деревини — спочатку її сплавляли річкою з бурхливою течією «Little River», а починаючи з 1901 року транспортували невеликою залізницею, що отримала назву «Little River Railroad». Ця гілка залізниці між містечком Елкмонт («Elkmont», в даний час тут розташовуються паркова єгерська станція і кемпінг) і розташованим біля підніжжя гір містечком Меривилл діяла аж до 1939 року[6].

 Горацій Кефарт (Horace Kephart) — письменник і громадський діяч, який зіграв ключову роль в утворенні парку. Одну з вершин в парку названо на його честь

Інтенсивна вирубка лісів порушила незайману красу краю, тож ще в 1890-ті роки з'явилися перші пропозиції про створення в цих місцях природоохоронної зони. У Легіслатуру Північної Кароліни навіть був внесений відповідний законопроєкт, який, щоправда, не пройшов голосування депутатів. Найбільші ініціативні групи громадських діячів були організовані в містах Ноксвілл (Теннессі) та Ешвілл (Північна Кароліна); кожна з цих груп виступала за створення парку в межах свого рідного штату. Запити активістів були направлені до Вашингтона, при цьому найактивнішими в реалізації всієї ідеї були зовсім не екологи або рибалки, а численні автомобільні клуби, зацікавлені в будівництві доріг вздовж мальовничих місць. Справа зрушила з мертвої точки в травні 1926 року, коли Конгрес схвалив, а президент Джон Кулідж підписав законопроєкт про викуп необхідних ділянок землі під два майбутніх парки, обидва на схилах Аппалачів — Грейт-Смокі-Маунтінс та Шенандоа. Незважаючи на це рішення, основні турботи зі збору коштів лягали на владу штатів та приватних збирачів, оскільки федеральний уряд не мав для цього достатніх повноважень[1].

Кршти йшли з різноманітних джерел: по 2 мільйони доларів виділила влада штатів Північна Кароліна та Теннессі, мільйон зібрали приватні особи (включаючи школярів, які влаштували на базі навчальних закладів збір одноцентових монет) та громадські організації. Ще 5 мільйонів, які були необхідні, пожертвував Фонд пам'яті Лаури Спелман Рокфеллер (Laura Spellman Rockefeller Memorial Fund), підпорядкований нафтовому магнату та філантропу Джоном Д. Рокфеллером-молодшим[1][7]. Значний внесок у створення заповідника внесли автор книг про життя в умовах дикої природи Горацій Кефарт («Horace Kephart», 1862—1931) та відомий фотограф Джордж Маса («George Masa», 1881—1933). На честь них названо вершини «Mount Kephart» та «Masa Knob»[8]. Поступово гірські поселенці, власники ферм, паперових фабрик, рудників та лісозаготівники були витіснені за межі парку, при цьому в багатьох випадках господарі завищували ціну землі або зверталися до суду[1].

 Попередній огляд майбутньої території парку комісією Служби національних парків США. 20 листопада 1931 року

Наступним кроком стала юридична заборона на обробіток землі та заготівлю деревини, а 1931 року було призначено першого управителя. Днем народження парку вважається 15 червня 1934 року, коли штати передали 300 тис. акрів викупленої землі федеральному уряду, а Конгрес виніс законодавчий акт, за яким було розпочато облаштування парку[9]. У роки Великої депресії робітники, найняті Громадянським корпусом охорони навколишнього середовища, Управлінням громадських робіт, «WPA»[en] та іншими федеральними агентствами в рамках проголошеного президентом Нового курсу, працювали на прокладці туристичних маршрутів та будівництві об'єктів інфраструктури парку. 2 вересня 1940 року президент Франклін Делано Рузвельт, виступаючи біля нового пам'ятника Рокфеллерові, спорудженого якраз на кордоні штатів, урочисто оголосив про офіційне відкриття парку «на вічну радість людям» (англ. for the permanent enjoyment of the people)[1].

Чималу роль в популяризації парку зіграла ЮНЕСКО. У червні 1976 року в рамках програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера» цій природній зоні було надано статус міжнародного біосферного резервату[10][11] 1983 року парк було занесено до списку Світової спадщини[12]. 1988 року Грейт-Смокі-Маунтінс став частиною більшого Південно-Аппалачського біосферного резервату (англ. The Southern Appalachian Man and the Biosphere Reserve), до якого, крім власне парку, були включені Гідрологічна лабораторія Ковіта (англ. Coweeta Hydrologic Laboratory), гора Грандфазер-Маунтін[en], парк штату Маунт-Мітчелл[en], Національний дослідницький парк Оук-Ридж (англ. Oak Ridge National Environmental Research Park) та долина річки Теннессі (англ. Tennessee River Gorge)[13].

↑ а б в г д Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою stories не вказано текст ↑ Brewer, Jenkins, 1998, с. 17. ↑ Smoky Mountain Timeline (англ.). Служба національних парків США. Архів оригіналу за 10 жовтня 2011. Процитовано 26 липня 2011.  ↑ Brown, John P. Old Frontiers: The Story of the Cherokee Indians from Earliest Times to the Date of Their Removal to the West, 1838. — Kingsport : Southern Publishers, 1938. ↑ Woodward, 1982, с. 12. ↑ Weals, Vic. Last Train to Elkmont: A Look Back at Life on Little River in the Great Smoky Mountains. — Olden Press, 1993. — P. 27-28. — ISBN 0962915610. ↑ Fodor's, 2007, с. 14. ↑ Burns, Ken. Відео: The National Parks: america's Best Idea. Телевізійний канал PBS. Архів оригіналу за 17 липня 2011. Процитовано 26 липня 2011.  ↑ Pierce, Daniel S. The Great Smokies: from natural habitat to national park. — University Tennessee Press, 2000. — P. 148. — ISBN 1572330791. ↑ Great Smoky Mountains National Park - Nature & Science (англ.). Служба національних парків США. Архів оригіналу за 27 грудня 2011. Процитовано 15 грудня 2011.  ↑ Great Smoky Mountains National Park. National Geographic Traveller. Архів оригіналу за 28 грудня 2011. Процитовано 16 грудня 2011.  ↑ Great Smoky Mountains National Park. World Heritage List. Центр Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Архів оригіналу за 5 серпня 2011. Процитовано 29 липня 2011.  ↑ The SAMAB Reserve. The Southern Appalachian Man and the Biosphere Reserve. Архів оригіналу за 27 грудня 2011. Процитовано 29 липня 2011.